litceymos.ru 1 2 3

Самостійна робота №1

Теорія держави і права як юридична наука та навчальна дисципліна, Виникнення держави і права.

Теорія держави і права (ТДП) може бути розглянута як:

а) юридична наука;

б) навчальна дисципліна.

Будь-яка наука може бути розглянута як система знань про природу, суспільство, державу, право, що були накопичені за довгі роки розвитку суспільно-історичної практики. Природні науки досліджують закономірності виникнення та розвитку природи в її різноманітних формах. Суспільні науки мають на меті дослідження закономірностей виникнення, розвитку і функціонування суспільства, його окремих соціальних явиш,, процесів та інститутів. Одною із суспільних наук є і юридична наука. Очолює систему юридичних наук теорія держави і права. Як юридична наука вона включає систему методологічних юридичних знань про державно-правову дійсність/які відображаються у свідомості людини і досліджуються в процесі виникнення, розвитку, функціонування державно-правових явищ. ТДП характеризується такими ознаками: а) є загальнотеоретичною юридичною наукою; б) є системою теоретичних знань, вчень, поглядів, теорій, концепцій, взаємопов'язаних положень, доктрин про державу і право; в) досліджує державу і право як загально-соціальні явища; г) має свій предмет, метод, функції, систему та джерела дослідження; д) ці теоретичні знання мають бути усвідомлені людиною.

Отже/ТДП. - це загальнотеоретична юридична наука, що включає систему методологічних юридичних, знань про державно-правову дійсність, які відображаються у свідомості людини і досліджуються в процесі виникнення, розвитку, функціонування, призначення і сутності державно-правових явищ.

Предметом дослідження теорії держави і права є загальні та специфічні закономірності
виникнення, розвитку та функціонування державно-правової дійсності в суспільстві. З її

предмет слід включати загальну характеристику: а) навчальної дисципліни і юридичної

науки ТДП; б) держави; в) права; г) окремих державно-правових явищ з урахуванням спеціалізації теоретичних знань. її предмет фактично створюється всією системою юридичних наук. Пояснюється це тим, що галузеві й інші юридичні науки вивчають історію, окремі сторони чи області державно-правових явищ. Вивчення таких специфічних закономірностей як виникненняурозвиток і функціонування в просторі і часі державно-правової дійсності і є предметом теорії держави і права.

Природа теорії держави і права як загальної юридичної науки характеризується постійним розвитком знань про державу і право, їх інтеграцією і диференціацією. Інтеграція передбачає заглиблення думки в природу державно-правового явища, а диференціація - збагачення. Таким чином, теорія держави і права вивчає: а) об'єктивні закономірності держави і права, їх реальні постійні зв'язки, які безпосередньо відображають сутність ци

явищ; б) держава і/право є частиною суспільства; в) держава і право досліджуються в їх єдності і взаємодії.Як будь-яка наука -теорія держави і права має систему методів за допомогою яких досліджується і вивчається її предмет. Система цих методів складає методологію науки і навчальної дисципліни. Методологія є наукою про методи. Це складне утворення, що характеризує систему різних методологічних рівнів і методів пізнання предмету. В механізмі юридичного пізнання вона може розглядатися я\< вихідна категорія, а метод у свою чергу - це вихідна, базова категорія методології, тому що зона і не що інше як теорія методів. Методи ТДП можна визначити як систему прийомів, способів і засобів дослідження та практичного засвоєння дійсності, за допомогою яких пізнаються державно-правові явища в процесі їх виникнення, розвитку і функціонування. ТДП розрізняють філософський, загальнонауковий, спецїально-науковий методологічні рівні. Кожен рівень включає в себе відповідну групу методів, що використовуються і теорією держави і права для пізнання її предмету.


Філософський (світоглядний) рівень методології, до якого належить матеріалістична діалектика, закони і категорії якої виступають Методологічною основою пізнання державно-правових явищ. Слід задуматися про те, що в умовах ідеологічного плюралізм^ більш сприйнятною є позиція німецьких вчених, які використовують у своїх роботах різні методології світоглядного рівня, а саме: об'єктивізм, елементи марксизму, суб'єктивізм. Загальнонауковий рівень методології - система методів, властивих.юридичній науці. До них відносять:

1) загально-соціологічний, що характеризується при вивченні і дослідженні предмета застосуванням методів матеріалістичної діалектики; 2) конкретно-соціологічний — спрямований на дослідження та вивчення причин і обставин впливу права і держави на соціальні явища; 3) статистичний — застосовується при дослідженні і вивченні кількісних аспектів змін у державно-правовому житті, спрямований на оброблення кількісних результатів для наукової і практичної мети; 4) формально-логічний - досліджує і вивчає державно-правові явища за допомогою основних законів формальної логіки; 5) метод аналізу - досліджує і вивчає юридичні особливості державно-правових явищ, їх класифікацію, а також взаємозв'язок їх з іншими явищами суспільного життя шляхом аналізу змісту окремих складових явища; б) історичний - характеризується дослідженням вивченням державно-правових явищ в їх історичному розвитку; 7) системно-;/функцірнальний:МЄтод/~'-:Дйсліджує і вивчає державу і право за допомогою системно-функціонального підходу; 8) кількісного і якісного аналізу - досліджує і вивчає кількість державно-правових явищ, що дозволяє конкретизувати властиві кількісні і якісні явища; порівняльний - дає можливість досліджувати і вивчати державно-правові явища, порівнюючи їх і визначаючи їх тотожність чи різність та ін.

Спеціально-науковий рівень методології- система методів, властивих саме теоріїдержаї та права. До них, наприклад, відносяться: юридичний метод, де використовуються правила пізнання держави і права за допомогою юридичних засобів (аналіз структури


права, тлумачення юридичних норм та ін.).Отже, теорія держави і права це загально-юридична наука, що має свій предмет і методи дослідження. Виникнення і розвиток загальнотеоретичної юридичної науки в Україні характеризується певними етапами

розвитку вітчизняної юридичної думки.

Початок розвитку державно-правової думки в Україні можна простежити в окремих джерелах, починаючи з XI століття. До таких джерел можна віднести: а) "Руську правду"; 6) "Слово про закон и благодать" Іларіона (XI ст.); в) "Повесть временньїх лет" (XII ст.); г) "Поученіє" Володимира Мономаха (ХІ-ХП століття); д) "Слово о полку Ігоревім" (1185-118^ рр.); є) "Моленіє" Данила Заточника (XIII ст.) та ін.Ці джерела мали релігійно-філософськи І політико-правовий зміст та були спрямовані на вирішення актуальних проблем того часу з питань державно-правового спрямування, які стояли перед стародавньо-руською державою. Суть їх зводилась до висвітлення ідей величності Русі, авторитету Руської церкви, обмеження свавілля князів і зміцнення та збереження державної єдності руських народів.Характерний етап розвитку державно-правової думки для територій, на яких знаходиться сучасна Україна був пов'язаний зі знаходженням у XV— XVI столітті у складі Великого князівства литовського, яке особливо в перші свої роки було більше слов'янськшо ніж литовською державою. 90 % його населення складали слов'яни. Саме тому литовські князі здійснювали по відношенню до цих народів політико нейтралітету.

Найбільшу цінність із позиції ідей державно-правової думки мав Литовський статут (збірка .-. законів*феодального права), що діяв в Україні в Х\/І-Х\/111 ст. Він витримав три редакції в 1529, 1566, 1588 рр.Окремі державно-правові ідеї і теорії цього періоду (XVI—XVII століття містяться в таких релігійних творах: а) "Апокрисис" (X; Філалета, 1598р.); б) "Пересторога" (1606 р„ автор невідомий); в) "Трелос" (М. Смотрицький, 1610 р.); г) "Протестація" (І. Борецький, 1621 р.); д) "Палинодия" (3. Копистеньський, 1619-1622 рр.). Змістовно ці твори відображають такі ідеї: а) таврували відступництво української знаті від православної церкви; б) протестували проти насильницьких дій уніатів по відношенню до української культури, обрядів українського народу; в) змальовували нужденне становище православної церкви і українського народу; г) виступали за звільнення українського народу з-під польсько-шляхецької неволі; д) закликали до єдності українського, руського і білоруського народів; є) вимагали організації на демократичних засадах світських і церковних справ.В кінці XVI- початку XVII ст. ідеали природного права в Україні відстоюваї І. Вишенський. Він обґрунтовував демократичні ідеї рівності, вимагав рівності і однакової відповідальності за свої прорахунки як підвладних, так і владноможних осіб, що мають переваги над іншими лише завдяки наявності повноважень.Подалі принципи природно-правової теорії розвивались російськими і українськими освітянами (С. Десницьким, А. Куніциним,Н. Новиковим, А. Третьяковиод, Д. Фонвізіним та ін.), декабристами, демократами. Саме вони розробили два фактори, що обмежують суб'єктивізм і сваволю в здійсненні верховної влади: нормативний і організаційний.


Певний вклад у розвиток ідей природних прав людини в Україні в XVII- XVIII століттях внесли Л. Баранович, І. Галятовський,). Гізель, М. Козачинський, Я. Ковельський, Й.

Кононович-Горбацький, М. Костомаров, М. Максимович, Ф. Прокопович, Д. Туптайло, Г. Сковорода, Т, Шевченко, С. Яворський та ін.

Друга половина XIX століття характеризується поглядами на-державу і право українським
демократів М. Драгоманова, С. Подолинського, О. Терлецького, І Франка.Важливе місце поглядах на державно-правову дійсність в Україні кінця XIX початку XX століття мають праці українських теоретиків національної державності М. Грушевського, В. Винниченка правознавців О. Кістяківського, Б. Кістяківського, М. Володимирського-Буданова, О. Єфименко та ін.Отже, у поглядах на державно-правові явища в Україні не існувало одностайної думки. Різність підходів ми можемо пояснити, насамперед, відмінністю філософських поглядів авторів і відмінністю методологічних прийомів у поясненні сутноі держави і права. В результаті цього розроблялась відносно відмінна сукупність погляді! на доктрину "правової держави", а точніше: а) позитивістська; б) соціологічна; в) нормативно-соціологічна (як синтез юридичного позитивізму і неокантіанства); г) психологічна та інші концепції правової держави, сконструйовані представниками етичного нормативізму;


Самостійна робота №2

Історія розвитку держави і права в Україні

Історію держави і права (ІДП) можна розглядати як юридичну науку і навчальну

дисципліну. Як юридична наука ІДП досліджує: а) систему юридичних знань, ідей, теорії практичних навичок, умінь щодо держави і права певного типу; б) закономірності та І тенденції виникнення, розвитку і зміни історичних типів держави і права; в) конкретні і сторони функціонування держави і права в умовах матеріального життя суспільства різі народів світу. Як навчальна дисципліна ІДП знайомить читачів із перевіреними на пракя знаннями про державу і право конкретної країни в певний період її розвитку. ІДП можні розглядати в процес! виникнення і розвитку держави і права в зарубіжних країнах і в і Україні (чи на території нинішньої України). Залежно від цього розрізняють таку науку і 1

навчальну дисципліну як: а) історія держави і права зарубіжних країн (ІДПЗ); б) історія 1 держави і права України (ІДПУ). Предметом ЇДПЗК є: а) дослідження виникнення, розвЛ і зміни типів держави і права в різних народів світу; б) усвідомлення місця та ролі науки! системі юридичних наук; в) співвідношення з іншими суспільними і юридичними наука!
г) методи, завдання, функції, форми, зміст науки тощо. ІДПЗК як наука досліджує держаі
право: а) Стародавнього Сходу; б) країн античного світу; в) Стародавнього Риму; г) І середньовіччя; д) буржуазного типу; є) радянського типу; є) демократичного типу. ЩПЗІ займаіє місце в системі загальнотеоретичних юридичних наук і виконує роль історичного джерела виникнення, розвитку і функціонування держави і права на різних етапах М розвитку суспільства.

Вона співвідноситься зі всесвітньою історією, історією України, теорією держави і правя зарубіжних країн та України, історією політичних і правових вчень, державним правом Я зарубіжних країн, іншими юридичними науками.Методй дослідження ІДПЗК - це засоби прийоми і способи дослідження різних типів держави і права в рабовласницькому/ щ

феодальному, капіталістичному, соціалістичному та демократичному суспільствах. Розрізняють філософські, загальнонаукові та спеціальні методи дослідження ІДПЗК.

Отже, ІДПЗК як наука характеризується системою знань та навичок про виникнення і функціонування різних типів держави і права на різних етапах розвитку суспільства, своїм предметом і методами дослідження.Метою досліджень науки ІДПЗК є особливості і специфіка процесу виникнення і розвитку різних типів держави і права в зарубіжних країнах із найдавніших часів до сучасного стану громадянського суспільства. Враховуючи мету науки ІДПЗК її завданнями є дослідження поняття, предмету і методів, форми і зміст виникнення та розвитку в різних країнах світу рабовласницького, феодального, капіталістичного, соціалістичного І демократичного типів держави і права.Названі завдання визначили функції, форму та зміст дослідження. Функції ІДПЗК - це напрями дослідження процесу виникнення і розвитку держави і права в зарубіжних країнах світу. Розрізняють такі функції ІДПЗК: а) гносеологічну; б) методологічну; в) ідеологічну; г) евристичну; д) ціннісно-орієнтаційну; є) організаційно-практичну; є) прогностичну.


Форма дослідження включає в себе загальну і особливу частини. Зміст дослідження загальної частини ІДПЗК включає в себе: а) поняття ІДПЗК; б) предмет, метод і завдання ІДПЗК; в) функції, форма і зміст ІДПЗК. Зміст дослідження особливої частини ІДПЗК включає в себе державу і право: а) Стародавнього Сходу; б) античних міст-полісів; в) Стародавнього Риму; г) середньовіччя; д) нового часу; є) сучасного розвитку суспільства.

Таким чином, ІДПЗК є загально історичною юридичною наукою і навчальною дисципліною (навчальним курсом), що досліджує і вивчає державу і право різних типів суспільства всієї світової спільноти.Частиною загальносвітової історії держави і права є виникнення, розвиток і функціонування держави і права в Україні. Досліджувати і вивчати ІДПУ ми можемо як юридичну науку і навчальну дисципліну. ІДПУ як юридична наука - це система знань, теорій, гіпотез, практичних узагальнень та прикладів щодо виникнення і функціонування державно-правових явищ у різні періоди розвитку українського суспільства. Предметом Дослідження ІДПУ є процес виникнення та розвитку держави і права в різні періоди розвитку суспільства на землях України. Методи ІДПУ - це філософські, загальнонаукові та спеціально наукові засоби дослідження процесу виникнення та розвитку держави і права в різні періоди розвитку суспільства на землях України/Серед філософських методів розрізняють закони і категорії діалектики. Закон боротьби протилежностей застосовувався при дослідженні переходу від одного типу держави і права до іншого.До загальнонаукових методів дослідження державно-правови: явищ в історії України слід віднести: а) історичний; б) порівняльний; в) логічний; г) соціологічний; д) прогностичний тощо.

Спеціальними методами дослідження ІДПУ є: а) засоби теорії держави і права; б) юридичної соціології; в) юридичної статистики та ін.

Джерелами науки ІДПУ є; а) наукові праці вчених істориків і юристів;б) підручники, посібники, методичні матеріали; в) архівні матеріали про державу і право; г) юридична практика органів держави та реалізації права. регулювати і впливати на. поведінку людей та відповідними засобами домагатися здійснення своєї волі.


Державна влада в Україні будує свою організацію і діяльність на підставі двох основоположних принципів, закріплених у Конституції.Перший з них стосується організац державної влади, яка згідно ст.6 Конституції України здійснюється на засадах поділу її на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до цього поділу визначається система державних органів, які здійснюють державну владу: єдиний законодавчий орган, органи виконавчої тасудової влади. Саме ці державні органи є суб'єктами конституційно-правових відносин з приводу організації і здійснення державної влади в Україні.Другий принцип стосується переважно діяльності даних органів. Згідно зі ст.8 Конституції, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Це означає, по-перше, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. І, по-друге, оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу, то всі закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй.

Наука конституційного права виділяє наступні види органів державної влади України:


  • за способом формування виділяють виборні (Верховна Рада України, Президент України та призначені (Кабінет Міністрів України, судді) органи державної влади;

  • за обсягом владних повноважень виділяють всеукраїнські (Верховна Рада України, Президент України) та місцеві (місцеві державні адміністрації) органи державної влади;

  • за характером компетенції виділяють органи державної влади загальної (Кабінет Міністрів України) та спеціальної (міністерства, державні комітети) компетенції;

  • за порядком вирішення питань виділяють одноособові (Президент України) та колегіальні (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України) органи державної влади;

  • за принципом поділу влади виділяють законодавчі, виконавчі та судові органи.

Особливе місце в системі органів державної влади посідає Президент України, який згідне Конституції є главою держави і виступає від її імені. Хоча Президент України не належить до жодної з гілок влади, він має суттєвий вплив на формування і функціонування кожної з гілок влади.Іншим державним органом, який теж займає особливе місце серед органів державної влади України є прокуратура України. У відповідності до принципу розподілу влади кожна гілка державної влади має бути відносно самостійною, незалежною. Для узгодження їх дій Конституцією України передбачена система стримувань і противаг, таки) як різні строки виборів Верховної Ради і Президента, право Верховної Ради на імпічмент і1 право Президента „на вето11, на дострокове припинення повноважень Верховної Ради, участь Президента і Верховної Ради у формуванні органів виконавчої, судової влади та інше. Розподіл влади вкрай необхідний, бо влада без внутрішніх противаг не може зберегти демократичну форму правління і неминуче еволюціонує до авторитаризму.


Державна влада в Україні реалізується на засадах централізації та децентралізації. Тому розподіл державної влади здійснюється не лише по горизонталі між вищими органами влади, але і по вертикалі між місцевими і центральними органами державної влади. Так, центральні органи влади передають частину владних функцій органам влади на місцях, а ті; в свою чергу, частину своїх повноважень передають центральним органам, яким вони підзвітнії підконтрольні.Кожна гілка влади має свою владну вертикаль. Так, крім Верховної Ради, як вищого представницького органу влади, існують місцеві ради, представницькі органи влади на місцях. Виконавча влада реалізує частину своїх повноважень через місцеві районні та обласні адміністрації. Судова влада розподіляє свої повноваження між центральними органами судової влади і місцевими судами.Такий горизонтальний і вертикальний розподіл державної влади традиційно властивий демократичній моделі держави і забезпечує її оптимальне функціонування.

Самостійна робота №5

Правочин. Представництво^Позовна давність.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. '■"

Цивільного кодексу України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття,
зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин, зокрема договір, є однією з
найпоширенішиххіідсгав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин у
системі юридичних фактів. Через що інститут правочинів можна назвати одним з |

найважливіших у науці цивільного права, л ;

Правочин - вольовий акт і цим відрізняється від подій, що відбуваються незалежно від волі людини Правочин - це правомірна вольова дія. Така позиція переважає в юридичній літературі Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (деліктів) - вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.


Види правочину

-односторонній;. І

-дво- чи багатосторонній. :

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або | кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Наприклад - заповіт. Односторонній правочин може створювати обов'язки для іншихосіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з

цими особами. Двосторонні - чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Не плутати з односторонні й двосторонніми договорами.

Правочини, які можуть вчинятися усно:


  1. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх
    вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або)
    державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має
    наслідком їх недійсність.

  2. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з
    другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму
    одержаних грошових коштів. —

  3. Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за
    домовленістю сторін вчинятися усно/якщо це не суперечить договору або закону. ~~
    Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана
    або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. ___

Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з
інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Представник може бути —
уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку
він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він _

...-.•представляє;.у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він

одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб,
встановлених законом. ~

Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та
обов'язки особи, яку він представляє. ;

Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі (передоручення), якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою ~ охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.

Представництво за законом:

межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність.Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Спеціальна позовна давність

Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:


  1. про стягнення неустойки (штрафу, пені);

  2. про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації.

  3. про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення
    переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 362 цього

    Кодексу); >.;


  4. у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього Кодексу);

  5. про розірвання договору дарування (стаття 728 цього Кодексу);

  6. у зв'язку^ перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього Кодексу);

  7. про оскарження дій виконавця заповіту (стаття І293 цього Кодексу).

Позовн-а давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін.

Наслідки спливу позовної давності:

  1. Особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права
    вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про
    сплив позовної давності.

  2. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду
    незалежно від спливу позовної давності. ; "

;; 3. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

4. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

  1. Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх
    дітей.

  2. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної
    недієздатною.

  3. Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.
    Комерційне представництво:

.1. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.


  1. Комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за
    згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом.

  2. Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим
    договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю.

Представництво за довіреністю:

  1. Представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

  2. Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи.

Довіреністю є письмовий документ/що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися
правочин. ■

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, встановлених частиною четвертою цієї статті, Довіреності, посвідчені певними посадовими особами, прирівнюються до нотаріально посвідчених.

Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання. Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності,; на підставі, якої вона видана. Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.

Особа, яка видала Довіреність, може у будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною. Позовна давність - це строк, у


5. Якщо суд визнає поважними причини пропущений позовної давності, порушене право
підлягає захисту. V

Самостійна робота №6 Спадкування в Україні.

Спадкоємство виникло разом з виникненням цивілізації. У такий спосіб люди з давніх : часів намагалися полегшити Існування нащадкам після своєї смерті.

Спадкоємство — це перехід майна померлого до інших осіб. Спадкове право — це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб.Власник, після смерті якого залишилось майно, що має перейти до інших осіб, називається спадкодавцем.Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називаються спадкоємцями.

: Спадкодавцями Можуть бути тільки фізичні особи. Спадкоємцями за заповітом і законом
можуть бути лише фізичні особи/^кі є живюіуіи на час відкриття спадщини, а також особи,
зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Водночас за
заповітомспадкбємцями можуть бути ще й юридичні особи, а також держава Україна,
Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти
публічного права, .

: Спадщина. Майно, що залишилось після смерті його власника, називається спадщиною, і Проте слід ураховувати, що .спадщина складається з прав і Обов'язків спадкодавця, тобто до складу спадщини входять також борги, невиконані зобов'язання, не-оплачеш кредити

тощо, що.були на день смерті1. Вартість боргів у спадщині може перевищувати вартість

активного майна. Спадкоємець має право прийняти таку спадщину чи відмовитися від неї.Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим — день набрання законної сили рішення суду про оголошення його

:';•'• померлим.Порядок визнання громадянина безвісно відсутнім (безвісно відсутнім визнається в судовому порядку громадянин) йкщо протягом одного року в місці його постійного проживання відсутні відомості про місцейого перебування) або оголошення його померлим (громадянин у судовому порядку може бути оголошений померлим, якщо в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування впродовж трьох років, а якщо він пропав безвісти за обставин, що загрожували йому


■•'• V -смертю або дають підстави гірипускатийогіо загибель внаслідок нещасного випадку, —

:у...^-Супр.од6в)к.-ціестй місяців; військовослужбовець або інший громадянин, який пропав безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути в судовому порядку оголошений померлим не раніше якчерез два роки від дня завершення цих воєнних дій) регламентується гл. 35 Цивільно-процесуального кодексу України.Місцем відкриття спадщини визнається останнє місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, — місцезнаходження майна або його основної частини. Підстави спадкування. Спадкоємство

•-•■■• як перехід майна Померлого до Інших, осіб можливе з двох підстав— за заповітом або за

законом. Можливе одночасне спадкоємство і за заповітом, і за законом (одна частина майна спадкодавцем заповідана, а інша успадковується за законом).

Спадкоємство за заповітом виникло раніше від спадкоємства за законом. •

Заповіт складається тоді, коли спадкодавець бажає сам висловити свою волю щодо того кому і яка частина його майна має перейти після смерті. Звідси заповіт можна визначити як розпорядження власника своїм мзй-мом на в*гоадок його смерті.

Самостійна робота №7

Індивідуальні та колективні трудові спори.

Індивідуальні трудові спори - непорозуміння між працівником і власником (уповноваженим ним органом), що виникли в трудових правовідносинах. Чинне трудове законодавство передбачає два органи, які мають права розглядати трудові спори. Це - комісії з трудових спорів (КТС) і районні (міські) суди.

КТС обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства установи, організації з числом працюючих не менш як 15 осіб,

Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень комісії визначаються загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації. Кількість.робітникіа у складі коміції з трудових спорів підприємства не може бути меншою від половини її складу.


Чинним трудовим законодавством установлено перелік спорів, що можуть розглядатися КТС і що розглядаються в судах. Наприклад, відповідно до сї. Ї24 Кодексу законів про працю України КТС є ббов'язкбвим первиМнйм органом із розгляду трудових спорів, за винятком спорів, що безпосередньо розглядаються в судах,'або спорів деякої категорії працівників. ' "

Відповідно до КЗпП України в районних (міських) судах розглядаються трудові спори за
заявами: .


  1. працівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли вони незгодні з
    рішенням КТС;

  2. прокурора, якщо він уважає, ІДО рішеНняКТС суперечить чинному законодавству;

  3. працівника підприємства, установи, організації, де комісії з трудових спорів не
    обираються; *.-,.,.'

  4. працівника про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового
    договору, зміну дати Й формуліевгіння причини звільнення,'дплату за час вимушеного
    прогулу або виконання'радити з меншою оплатою;

  1. керівника, головного бухгалтера підприємства, установи, організації (філіалу,
    представництва, відділу та іншого відокремленого підрозділу), їхніх заступників, а також
    службових осіб митних органів, державних податкових адміністрацій, яким присвоєно
    персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів
    державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються
    або призначаються на посади державними, органами, органами місцевого та
    регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими
    об'єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини
    звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладення
    дисциплінарних стягнень;

  2. власника (уповноваженого ним органу) про відшкодування працівниками матеріальної

    шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації;


  3. працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до
    чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним
    органом і профспілковим органом підприємства, установи, організації (підрозділу) в

межах наданих їм прав;

■ ;• ■ •.. :ж. ' . . ■ ■ ■■ .■ . ;■■■■.

8} працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства,
установи, організації; ; •■■ ; ,:

9) моло"дих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому
порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію;

  1. вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а
    одиноких матерів - за наявності дитини віком до 14 років;

  2. виборних працівників після закінчення строку повноважень;

  3. працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;

  4. інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного
    законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір.

Щоправда, за Конституцією України будь-який працівник може звертатися до суду для вирішення трудового спору без урахування наведеного вище порядку, тобто звернення до КТС за вирішенням трудового спору не є обов'язковою умовою для подальшого звернення до суду.Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного (міського) суду в тримісячний строк од дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а в справах про звільнення - в місячний строк од дня вручення копії наказу про звільнення або від дня видачі трудової книжки.Ддя звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік од дня виявлення заподіяної працівником шкоди.


Колективні спори, на відміну від індивідуальних, - це спори між найманими працівниками,
трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом із
питань: встановлення нових або змін чинних соціально-економічних умов праці і
виробничого побуту;укладення або зміни колективного договору; виконання
колективного договору або його окремих положень; невиконання вимог законодавства
про працю. ;

Колективні спори вирішуються веденням переговорів із використанням спеціальних процедур і засобів. Якщо сторони спору не дійшли згоди в переговорах, вони формують спеціальну комісію для вироблення практичних рекомендацій по суті спору і проводять консультації. Така комісія має назву примирьовальної і являє собою орган, який призначено для напрацювання рішення, котре може задовольнити сторони спору. Залежно від рівня спору (виробничий, територіальний, національний) комісія розглядає спір протягом, відповідно, п'яти, десяти і п'ятнадцяти днів. За погодженням сторін ці строки можуть збільшуватися.

У разі неприйняттякомісієюрішення по спору, яке задовольняє сторони конфлікту, створюється трудовий арбітраж-орган, який складається із залучених сторонами спеціалістів, експертів, їншихосіб. Трудовий арбітраж приймає рішення протягом 10 днів з дня його утворення (за рішенням більшості членів трудового арбітражу цей строк може бути продовжено до 20 днів).

При вирішенні колективних трудових спорів жодна із сторін не може ухилитися від участі в процедурі примирення. Сторони конфлікту, примирювальна комісія, трудовий арбітраж зобов'язані використати для врегулювання колективного спору всі можливості, не заборонені законодавством. Для вирішення колективного спору, отримання підтримки своїх вимог трудовий колектив має право організовувати і проводити страйк, збори, мітинги, пікетування/демонстрації у порядку і формах, передбачених чинним законодавством. Страйк застосовується як крайній захід вирішення конфлікту, коли всі ',: інші можливості вже використано. Страйк проявляється у тимчасовому колективному добровільному припиненні роботи працівниками (наприклад, не вихід на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків) з метою вирішення колективного трудового спору." А втім, деякі категорії працівників не мають права на такі заходи (приміром, працівники органів прокуратури, суду, державної влади, правоохоронних органів).


Самостійна робота №8

Соціальне забезпеч(еннй:лоняття та види пенсій та допомоги.

Соціальне забезпечення як галузь права - це система правових норм" спрямованих на регулювання суспільних відносин із розподілу позабюджетних фондів соціального страхування і перерозподілу частини державного бюджету з'метою задоволення потреб . фізичних осіб у випадку втрати заробітку чи трудового доходу, несення додаткових витрат на утримання і виховання дітей, підтримку інших членів сім'ї, які потребують догляду, відсутності крштів в обсязі прожиткового мінімуму через об'єктивні соціально значимі

причини, а також надання медичної допомоги і соціального обслуговування. Важливими видами соціального забезпечення є пенсії та допомоги.

Пенсійне страхування - є невід'ємною складовою частиною загальнообов'язкового державного соціального страхування. Це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання пенсійного забезпечення громадянам у старості, у разі повної, часткової втрати працездатності, втрати годувальника з незалежних від них обставин та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок пенсійних страхових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцем, фізичними особами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом. Пенсійне страхування залежить від багатьох чинників ї, перш за все, від страхового стажу працівника. Страховий стаж - це період (строк),; протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачує страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Обчислюється страховий стаж у місяцях територіальним органом Пенсійного фонду на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством.

Пенсійне страхування реалізується завдяки чіткій системі, яка складається із трьох рівнів.
Перший рівень - це солідарна система загальнообов'язкового пенсійного страхування, яка

базується на засадах солідарності і субсидування та здійснення виплати пенсій і надання

соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду на умовах та в порядку, \

передбачених законом. Другий рівень-це накопичувальна система

-загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яка базується на засадах \

накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді та здійснення фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат на умовах і в порядку, передбачених законом. Третій рівень - це система недержавного пенсійного забезпечення, що базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їхніх об'єднань у формуванні пенсійних накопичень із метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах і в порядку, передбачених законодавством про недержавне пенсійне забезпечення. Головна специфіка зазначених рівнів у тому, що перший та другий рівні станоблять систему загальнообов'язкового пенсійного страхування в Україні, а другій та третій - систему накопичувального пенсійного забезпечення. Громадяни України можуть бути учасниками та отримувати пенсійні виплати одночасно з різних рівнів зазначеної системи пенсійного забезпечення в Україні. Обов'язковість участі або обмеження щодо участі громадян у відповідних рівнях системи пенсійного забезпечення в Україні та отримання пенсійних виплат встановлюються законами з питань пенсійного забезпечення. Питання щодо можливості участі іноземців і осіб без громадянства в системі пенсійного забезпечення в Україні, а також участі громадян України в іноземних пенсійних системах регулюється законами України та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надається Верховною Радою України. Нова система пенсійного страхування чітко визначає! її суб'єктний склад. Суб'єктами солідарної системи є:

а) застраховані особи, члени їх сімей та інші особи, визначені законом;

б) страхувальники; ; :

в) Пенсійний фонд; : ■

г) уповноважений банк; ->--...

ґ) підприємства, установи, організації, що сприяють працівникам в оформленні пенсій. Суб'єктами накопичувальної системи пенсійного забезпечення є: ' ■ ■

а) особи, від імені яких здійснюється накопичення та інвестування коштів;

б) підприємства, установи, організації та фізичні особи, що здійснюють перерахування
коштів до системи накопичувального пенсійного забезпечення;

; в) Накопичувальний фонд; V; : ' ■'' .

г) недержавні пенсійні фонди; '■:■: X ••-;;

ґ) юридичні особи, що здійснюють адміністративне управління Накопичувальним фондом та недержавними пенсійними фондами та управління їх пенсійними активами;

д)зберігач;

є) страхові організації. . ; . -7 ^ ;. 0

Допомога — це грошова виплата (одноразова чи періодична), яка призначається окремим • категоріям громадян у порядку і розмірах, передбачених законодавством. Численні види допомоги у системі соціального забезпечення можуть бути класифіковані за різними підставами: за цільовим призначенням допомоги; за тривалістю виплати допомоги (одноразові, щомісячні, періодичні); за джерелом їх виплати (допомога з позабюджетних фондів, допомога з державного бюджету) тощо. ;

Чинним законодавством передбачено такі види: допомоги: -допомога по тимчасовій непрацездатності;

- допомога по вагітності та пологах;

;-допомога при народженні дитийи; :-: :■■/--: ■"-. ; :


  • допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

  • допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням;

  • допомога малозабезпеченим сім'ям з дітьми,
    --допомога на поховання; ;, ,;

- одноразова допомога потерпілому від нещасного випадку на виробництві та

професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності (членам його сім'ї та

особам, які перебували на утриманні померлого);

-допомога по безробіттю;

-допомога вимушеним переселенцям; " .

-допомога біженцям; , . -. ,

- інші види допомог; . , .. •• ...

За цільовим призначенням допомоги поділяються на: ;

а) допомога, що компенсує заробіток (повністю чи частково), який втрачений із поважних ;
причин -допомога по тимчасовій непрацездатності, допомога по вагітності і пологах. Як ;
правило, розмір цієї допомоги залежить від розміру втраченого заробітку і виплата її
триває протягом всього періоду, поки втрачений заробіток; ;

б) допомога, яка надана як додаткова матеріальна допомога для покриття разових |
додаткови^'витрат (допомога при народженні дитини, допомога на поховання). Розміри :
цієї допомоги не залежать від наявності в отримувача заробітку чи іншого доходу і Його
розміру. Така допомога за строками її виплати є одноразовою;

в) допомога, яка повинна забезпечити засоби до існування на період відсутності заробітку
чи іншого доходу - допомога по безробіттю. Розмір цієї допомоги і строки її виплати
можуть бути різні, залежно від конкретного отримувача допомоги.

Види допомоги за строками її виплати класифікуються на:

а) допомогу одноразову - жінкам" які стали на облік у медичних закладах на ранніх
строках вагітності, у разі народження дитини; на поховання; біженцям; вимушеним
переселенцям; ;. . .- ... ' ::

б) допомога щомісячна - по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років, на дитину
до 16 років, по безробіттю;

в) допомога періодична (яка виплачується протягом певного періоду часу)-по тимчасовій
непрацездатності; по вагітності і пологах.

Види допомоги за джерелами виплат класифікуються: І

а) допомога, що виплачується за рахунок коштів бюджетів всіх рівнів;

б) допомога, що виплачується за рахунок коштів фондів загальнообов'язкового

соціального страхування. ., , ■

Самостійна робота №9

Робочий час та час відпочинку.

Робочий час є загальною мірою кількості праці Загальна тривалість робочого часу визначається, з одного боку, рівнем розвитку виробництва, з іншого — фізичними і психофізіологічними можливостями людини. Поліпшення використання робочого часу є одним з основних шляхів підвищення продуктивності праці. Воно залежить від співвідношення екстенсивного та інтенсивного факторів розвитку виробництва.

Згідно з Кодексом законів про працю України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 год. на тиждень. Підприємства й організації, : укладаючи колективний договір, можуть установлювати меншу норму тривалості робочого часу.У разі шкідливих умов праці передбачається зменшення загальної норми робочого часу, вона не може перевищувати 36 год. на тиждень. Законодавством також установлюється скорочена тривалість робочого часу для працівників віком від 16 до 18 років — 36 год. на тиждень, а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) — 24 год. на тиждень.Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів підприємств і організацій для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитйну-інваліда.

Для працівників здебільшого установлюється п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. За п'ятиденного робочого тижня тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які ■ затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, організації з додержанням установленої законодавством тривалості робочого тижня.. Важливим завданням у, поліпшенні організації праці є встановлення найдоцільніших режимів праці та відпочинку. Розрізняють змінний, добовий, тижневий та місячний режими праці та відпочинку. Вони формуються з урахуванням працездатності людини, яка змінюється протягом доби (рис. 10.1), що береться до уваги передусім у змінному та добовому режимах.


Змінний режим визначає загальну тривалість робочої зміни, час її початку та закінчення, тривалість обідньої перерви, тривалість праці та частоту регламентованих перерв на відгіочинок.Добовий режим праці та відпочинку включає кількість змін за добу, час відновлення працездатності між змінами.

Тижневий режим праці та відпочинку передбачає різні графіки роботи, кількість вихідних
днів на тиждень, роботу у вихідні та святкові дні. Графіки роботи передбачають порядок
; чергування змін, ; ■.. : : ;: : ; ■. .

Самостійна робота №10

Адміністративний процес.

Поняття «адміністративний процес» у адміністративно-правовгй науці прийнято розглядати в широкому й вузькому розумінні. В широкому розумінні адміністративний процес ---це встановлений законом порядок розгляду й вирішення індивідуально-конкретних справ, ідо виникають у сфері державного управління, судами (загальної юрисдикції чи спеціально створеними) або спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами). У вузькому розумінні адміністративний процес розглядають як провадження в справах про адміністративні правопорушення й застосування до : правопорушників адміністративних стягнень. Іноді поняття адміністративного процесу у вузькому розумінні тлумачать не тільки як розгіїяд справ про адміністративні правопорушення й застосування адміністративних стягнень до винних, а і як розгляд справ із застосуванням заходів адміністративного примусу.

Адміністративний процес є видом юридичного процесу й має всі притаманні останньому ознаки.

.-.■:■ ,■■ •.-, ..-.■■•;.:»:■;■ ■;....■■ ..-.■• . . /:;■ ■■■...-,; -/ / ;• ..■,-•■ • . ; ■

Насамперед, адміністративний процес здійснюють тільки уповноважені на те суб'єкти.

•'■ Законодавцем чітко регламентовано компетенцію державних органів, їх посадових осіб, органів-правосуддя та деяких інших Ьрганів щодо вирішення індивідуально-конкретних справ у ході адміністративно-процесуальної діяльності.Впорядкованість адміністративного процесу обумовлено наявністю чіткої системи дій по проведенню операцій з приписами норм права. Очевидно, що без дій по вибору та аналізу приписів правових норм, без з'ясування їх змісту неможливе розв'язання завдань процесу та досягнення його мети.


Процес розгляду конкретної адміністративної справи немислимий без проміжного та кінцевого закріплення певних фактів; Що відіграють роль своєрідних сходинок на шляху до встановлення юридичних наслідків. Тільки після їх закріплення у відповідних процесуальних документах такі факти стають юридичними.Урегулювання процесуальних дій суб'єктів адміністративного процесу є запорукою того, що кінцевий результат буде досягнутий, а відсутність належної процесуальної регламентації означає по суті некерованість їх дій,'•'ставить гіід сумнів досягнення реальної мети процесу.

Розгляд адміністративної справи (більшою мірою це стосується справ, що мають спірний характер) неможливо уявити без встановлення певних фактичних даних і конкретних обставин. Не випадково в ст. 245 КпАП законодавець прямо орієнтує на своєчасне, всебічне, повне й об'єктивне з'ясування обставин кожної справи про адміністративне правопорушення. Важко уявити розв'язання цього завдання без використання різноманітних методів і засобів юридичної техніки, досягнень науково-технічного прогресу. Про це свідчить та обставина, що в числі учасників справ про адміністративні правопорушення виділяється така процесуальна фігура> як експерт, тобто особа, що володіє спеціальними знаннями в певній галузі людської діяльності.!, нарешті, найважливішою обставиною, що характеризує адміністративний процес, слід визнати те,

що адміністративно-лроцесуальна діяльність завжди ґрунтується на праві, пов'язана з реалізацією матеріальних норм адміністративного права, а в деяких випадках — і норм інших галузей права, наприклад, під час реалізації окремих норм такої порівняно молодої галузі права, як підприємницьке право стосовно державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Адміністративний процес має і певні особливості, що дозволяють відмежувати його від інших видів юридичного процесу, зокрема кримінального та цивільного.

Адміністративний процес здебільшого пов'язаний із виконавчо-розпорядчою діяльністю, тоді як кримінальний і цивільний процеси регламентують діяльність щодо відправлення правосуддя в кримінальних та цивільних справах. Проте це не означає, що адміністративний процес аж ніяк не пов'язаний із правосуддям, Одна з форм його здійснення, а саме — розгляд судами певних категорій справ про адміністративні правопорушення, становить собою не що інше, як правосуддя в адміністративних справах.Будучи врегульованою адміністративно-процесуальними нормами часткою управлінської діяльності, адміністративний процес має притаманні тільки йому зміст, динамічність і взаємозв'язок з нормами адміністративного матеріального права, а також з нормами Інших матеріальних галузей права (фінансового; земельного, екологічного тощо). Мета адміністративного процесу — це заздалегідь заплановані результати, досягнення яких можливе за допомогою відповідних засобів і способів. У свою чергу, завдання цього процесу становлять собою поняття, що відображають необхідність для суб'єкта здійснити певні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Таким чином, мета процесу визначає наявність комплексу відповідних завдань, розв'язання яких і дозволяє досягти наміченої мети.


Найважливішою метою адміністративного процесу є належне, таке, що ґрунтується на суворому додержанні законів, регулювання діяльності всіх суб'єктів процесу на всіх його стадіях і етапах.Поряд із реалізацією правозастосовних функцій адміністративний процес значною мірою пов'язаний із правотворчою діяльністю компетентних державних органів, регулює порядок прийняття відповідних підзаконних актів. Специфіку адміністративного процесу відбиває І його структура, яка включає струнку систему процесуальних дій, що мають як юрисдикційний, так і неюрисдикційний характер.

Суб'єктами адміністративного процесу виступають державні оргзни (посадові особи), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, адміністрація державних підприємств, установ і організацій, об'єднання громадян, їх органи й посадові особи, власники, їх представники та уповноважені, громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства.

Самостійна робота №11 , . ,

Адміністративне судочинство в Україні. *

Кодекс адміністративного судочинства України визначає юрисдикцію, повноваження адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ, порядок звернення до адміністративних судів та порядок здійснення адміністративного судочинства.


  1. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних
    осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з
    боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і
    службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на
    основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом
    справедливого,, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

  2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність

    суб'єктів владних повноважень, крім випадків, йоли щодо таких рішень, дій чи

    бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено Інший порядок судового
    провадження.


  3. У справах щодо оскарження рііуень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень
    адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:




  1. на підставі, у межах повноважень та у спосіб, іцо передбачені Конституцією та законами
    України;

  2. з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

. 3} обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття
рішення (вчинення дії); . . ■

  1. безсторонньо (неупереджено); • ' ■ , ■ . "

  2. добросовісно; ,"..''-

6.) розсудливо; . . ■. ...

  1. з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій
    дискримінації; ...

  2. пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими
    несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення
    яких спрямоване це рішення (дія);

9).з урахуванням права особи научастьу процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Самостійна робота №12

Загальна характеристика кримінального права в Україні.

Наука кримінального права є частиною юридичної науки, однією із галузей суспільних наук. її змістом є злагоджена система кримінально-правових поглядів, ідей, уявлень про злочин І покарання. Науку кримінального права як систему кримінально-правових поглядів, ідей, уявлень і понять слід відрізняти від кримінального права як системи (сукупності) юридичних норм, галузі права. Кримінальне право як галузь права виступає для науки як предмет її вивчення. Саме наука кримінального права, вивчаючи кримінальне законодавство, з'ясовуючи його соціальне призначення, характер усіх його інститутів, їх ефективність, виявляє практичне значення кожної норми, прогалини в правовому регулюванні, досліджує проблеми вдосконалення кримінально-правових норм. Предметом науки кримінального права є такі соціальні явища, як злочин і покарання. Вона розкриває їх соціальний зміст, юридичні ознаки, з'ясовує підстави кримінальної відповідальності, вивчає проблеми складу злочину, розробляє теоретичні основи відповідальності за попередню злочинну діяльність, співучасть у злочині, дає поняття і класифікацію видів множинності злочинів, зокрема поняття рецидиву злочинів, обставин, що виключають злочинність діяння. Наука кримінального права досліджує поняття покарання, визначає зміст його мети, аналізує окремі види покарань, підстави і порядок їх призначення. Серйозна увага в науці кримінального права приділяється вивченню проблеми звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Предметом вивчення науки кримінального права є не тільки кримінальне законодавство, а й практика його застосування. Критерієм правильності наукових положень у сфері кримінального права б не тільки правотворча, а й правозастосовна діяльність. Наука . кримінального права не може плідно розвиватися без глибокого вивчення практики. Разом з тим вона впливає на практику шляхом наукової розробки питань правильного застосування норм кримінального закону.


Методи науки — це ті способи, прийоми, за допомогою яких пізнаються явища об'єктивної дійсності, що складають предмет конкретної науки. Існують різноманітні методи, якими користується наука кримінального права. Серед них можна виділити основні і допоміжні. Однак усі вони знаходяться між собою в тісному взаємозв'язку, доповнюють один одного. До основних методів науки кримінального права (як, очевидно, і всієї юриспруденції) належать: філософський, або діалектичний, метод пізнання; юридичний, або догматичний, метод; соціологічний метод; метод системного аналізу; метод порівняльного правознавства, або компаративістський метод; історичний, або генетичний, метод дослідження. Як допоміжні методи наука кримінального права використовує методи математичного моделювання, екстраполяції, психологічного аналізу, експертних оцінок та ін. Зупинимося коротко на основних методах-пізнання, які використовуються в науці кримінального права. Філософський, або діалектичний, метод як загальний метод пізнання застосовується в науці кримінального права для пояснення багатьох явищ. Діалектичний закон про загальний, універсальний зв'язок явищ дає можливість розглядати кримінальне право не як самостійне, не пов'язане ні з чим явище, а простежити численні його зв'язки з соціальними процесами, сутністю держави, співвідношення з іншими галузями, права тощо. Далі, наприклад, діалектичний закон заперечення заперечення дає можливість побачити в існуючому явищі елементи як

нового, так і старого, що залишилися в ньому І тепер виступають в новій якості (наприклад, новий КК містить не тільки нові положення, а й норми права, що діяли раніше, звичайно, в якійсь Іншій якості). Такі категорії діалектики, як причина і наслідок, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, сутність і явище, зміст і форма, використовуються в науці кримінального права при розгляді питань щодо причинного зв'язку, тлумачення вини та її форм, стадій вчинення злочину та ін. Юридичний, абодогматичний, метод заснований на використанні правил формальної логіки для пізнання права. Він полягає в формулюванні і розкритті юридичних понять, побудові юридичних конструкцій, з'ясуванні дійсного змісту законів шляхом їх тлумачення.


Самостійна робота№13

Правове становище індивідуальних підприємців та інших суб'єктів господарювання.

У Господарському кодексі окремі статті присвячені індивідуальним підприємцям та іншим учасникам господарських правовідносин, яким притаманні деякі риси суб'єктів господарювання: селянським господарствам кредитним спілкам неприбутковим організаціям

Важливою категорією суб'єктів господарських відносин є індивідуальні підприємці, які дозволяють вирішити важливу загальногосподарську проблему- розвиток малого підприємництва йодночасно - забезпечення зайнятості значних верств населення, які у такий спосіб забезпечують себе роботою.

Індивідуальні підприємці - це відносно новий суб'єкт господарського права, оскільки підприємницька діяльність за планово-розподільчої економіки була заборонена і . легалізація її в Україні відбулася відповідно до Закону України від 07.02.1991 р. "Про підприємництво".

Індивідуальні підприємці - це фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни чи особи без громадянства) з повною цивільною дієздатністю, не обмежені законом у правоздатності зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, які безпосередньо здійснюють таку діяльність (виробляють . продукцію, викопують роботи, надають послуги) і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями усім майном, що належить їм на праві власності.

Правове становище підприємців визначається: ГК (ст. 128), ЦК (статті 50-54), законами
"Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (статті 42-45),

"Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (ст. 47) та


следующая страница >>