litceymos.ru 1 2 ... 9 10



МИСЛИВСЬКI УСМIШКИ

(Збірник)


ВIДКРИТТЯ ОХОТИ


Власне кажучи, щороку "Вiдкриття полювання" буває двiчi: першого серпня на птицю, а першого листопада на звiра, але якось уже - так утрадицiйнилося, що за урочисте, коли хочете, свято серед мисливцiв вважається перше вiдкриття, коли пiсля довгої перерви у вас у руках знову улюблена вами рушниця i ви знову маєте змогу не тiльки, сказать би, поповнити свої продовольчi ресурси, не тiльки допомогти державi в м'ясозаготiвлях, а й задовольнити себе як природознавця, природофiла й спортсмена.


Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрiбничка, а дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами...


* * *


Вiдкриття...


Скiльки турбот, хвилювання, нервозностi, доки все в тебе буде в порядку: i рушниця, i набої, i одежа, i рюкзак, - одне слово, все, що потрiбно для серйозного, добутливого полювання...


А куди їхати?!


А з ким їхати?!


Куди їхати?!


Ну, як ви одразу зможете вирiшити, куди їхати, коли сьогоднi вам кажуть:


- Бiля Борисполя, на озерах, качви тiєї, ну, як хмари! Повiрите, як випливуть, ну, як тої ряски! Одне одного просто давлять. Оце вчора приїздила звiдтам молодиця, так казала, що її свекровi кум його казав, що кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коноплi мочила, що нема куди через тую качву коноплини ткнути! Поїдемо, га?!


- Поїдемо! Тiльки в мене набоїв обмаль!


- А навiщо вам багато набоїв! Та там з одного набою торiк по 24 качки били. П'ять набоїв - сто двадцять штук. Самий крижень, майте на увазi. Важка птиця: бiльш як сто двадцять штук не пiднесете!


Завтра ви почуєте:


- Куди на вiдкриття?


- Думаю до Борисполя.

- До Борисполя? Чого? Хiба на сухому качки плавають?!



- Як "на сухому"?!


- Та там же озера повисихали! Та там за весну й за лiто нiхто навiть i не чув, щоб хоч одна закахкала. Ранньої весни прилетiло, було, туди чималенько табунiв, покружились трохи й усі на Носiвку! Чули про Носiвку?!


- Чув.


- Так там з усього Лiвобережжя качки ще навеснi позбирались. Стихiйне нещастя: соняшники всi потолочили. А на луках через гнiзда трава не виросла: гнiздо на гнiздi, травi нема де рости, - не знають колгоспники, чим худобу годувати. Нi, коли вже їхати, то тiльки в Носiвку!


- Ну! Поїдемо на Носiвку! Iще через день:


- Драстуйте! Готовi до вiдкриття?


- Готовий.


- На Яготин?


- Нi, на Носiвку!


- Тю! За жабами?!


- За якими жабами?


- Та в Носiвцi самi жаби! Коли вже їхати, щоб з качками бути, так тiльки на Яготин. От там качки...


I т. д. i т. п.


З ким їхати?


Ах, доле моя!


Та хiба ж єсть серед мисливцiв, серед людей, що люблять тихi вечори над озерами, що чують нiжний шелест очеретiв, що пам'ятають: "Тихше, тихше, не диши, нас почують комишi...", яким крик бугая на болотi бринить в їхнiх вухах, як козловське распроп'янiссiме ля в серцi тихомрiйної блондинки, а загадковий тихий плескiт на озерi в їхнiм серцi одгукується трепетними перебоями, i коли пiд вербою чи пiд копицею все вже розказано i настає на хвильку тиша, - обов'язково ту тишу заколише одностайне чарiвне:


Зоре моя вечiрняя,


Зiйди над водою -


хiба ж є серед них людей хоч один, з яким би не можна було поїхати на вiдкриття полювання?!


...Ну, поїдете ви з Iваном Петровичем...

На зеленому килимi, пiд задумливою вербою, точитимуться спогади про знаменитого його гордона, - таких псiв тепер не буває! - який одного разу став на стойку в густiй лiщинi на вальдшнепа, та так став, що нiякими свистками, нiякими гудками його не можна було зрушити з тої стойки, довелося його залишити в лiсi, бо настала вже нiч, а обставини змусили Iвана Петровича на другий день ранком виїхати з того мiста. Повернувся вiн аж через рiк, згадав про пса, пiшов у лiс, розшукав тi кущi:



- Дивлюсь, стоїть кiстяк мого гордона, i стоїть з пiднятою правою лапою! От був собака! Мертва стойка? Такого собаки я не бачив! Даси, бувало, в зуби йому записку й грошi: "Джек! Миттю пляшку вина!" За пiвгодини вже летить з вином. Тiльки не можна було бiльше грошей давать: решту обов'язково проп'є!


...Десь оддалiк дере деркач, б'є перепел, потiм усе затихає, сам кудись провалюєшся i бачиш, що там за столом сидить Джек i пропиває хазяїнову решту.


...А як поїдете ви з Петром Iвановичем, то вiн вам розповiсть, що вiн бiльше любить полювати звiра, а птиця це так тiльки, за традицiєю! Петро Iванович - гончатник... I яка в нього є сука Флейта, як вона ганяє! По два мiсяцi вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на вовка, вискочила на просiку "блiда-блiда, як стiнка!" "Чотирнадцять вовкiв колись за нами з Флейтою гнались!"


- Ну, Петре Iвановичу! Невже таки чотирнадцять?!


- Факт! Спитайте Флейту! І обидва сiрi! ...Пилип Федорович розповiсть вам про короткозорого старенького бухгалтера, пристрасного мисливця, жертву фантастичних вигадок усiєї компанiї, з якою вiн завжди полював. Ви дiзнаєтесь про зайця, який пiсля бухгалтерового пострiлу з страшним криком "н-н-няв!" вискочив аж на вершечок телеграфного стовпа, i як переляканий бухгалтер кинув рушницю i, приказуючи "да воскреснеть бог", бiг три кiлометри додому...


- А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив бiля телеграфного стовпа, на дорозi, де мав iти той бiдолаха-бухгалтер...


- Та й це ще не все! - додасть Пилип Федорович. - Одного разу ми прикололи шпилькою до вбитого зайця папiрця з написом: "За що ви мене вбили?!" та того зайця й посадили пiд кущем i спрямували на нього короткозорого бухгалтера. - Вiн - бах! Заєць - беркиць! Пiдбiгає, а там такий на записцi заячий докiр! Що смiху було!

...А чи не пореготались би ви з оповiдання одного старенького дiдуся, як вiн колись, бувши молодшим, не мав рушницi, а завжди додому з качками приходив.



- Як же це так?


- А так! Отам на плесi завжди качки є! От я на острiвець перепливу та в очеретi й заховаюсь. Знаю-бо, що обов'язково хтось iз мисливцiв туди прийде сидячих бити. Коли так: бачу - пiдкрадається, пiдкрадається... Ббах! А я в очеретi як закричу "Врятуйте!" Ну, вiн зразу драпала, бо, думає, убив когось чи поранив! А я тодi роздягаюсь, качечки позбираю i додому...


...Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур... Закахкало спросоння криженя... Писнула очеретянка... Десь далеко прогув паровик...


Сiрiє...


- Фiть-фiть-фiть! - прорiзало повiтря чиря...


- Ббах!


Перший пострiл! Полювання вiдкрито!


ЯК ВАРИТИ І ЇСТИ СУП З ДИКОЇ КАЧКИ


М. Т. Рильському


Був такий славнозвiсний орнiтолог Мензбiр, який на пiдставi багатолiтнiх спостережень i наукових дослiджень остаточно визначив, що дикi качки, крiм базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах i тихих-тихих плесах, по рiчках-колисках смарагдової Батькiвщини нашої радянської...


...Словом, ви поїхали на луговi озера, на очерети й на тихi-тихi плеса.


Само собою розумiється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стрiляє), набої i всiлякий iнший мисливський реманент, без якого не можна правильно нацiлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огiрки, помiдори, десяток укруту яєць i стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...


Їдете ви компанiєю, тобто колективом, так - чоловiка з п'ять, бо дика качка любить iти в супову каструлю з-пiд колективної працi...


У вагонi (чи на машинi) зразу ж ви почуєте:


- Е, черт! Стопку забув! Ви взяли?


- Взяв!


- Ну, як будемо вкупi, позичите! А залишусь сам, - доведеться з "горлушка"!

"Горлушком", за мисливською термiнологiєю, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву "право руля".


Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечiрнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останнiй золотий привiт i пiшло спать... Це ввечерi... А вранцi дика качка зривається шукати вашого пострiлу рано-рано, тiльки-но починає на свiт благословлятись.


Звуться цi часи у мисливцiв "зорьками" - вечiрньою й ранковою...


В цi часи ви чуєте i над собою, i перед собою, i за собою, i праворуч, i лiворуч шум - свист качиних крил!


Ви i сюди - бах? I туди - бах! I отуди - бах!


Ах, незабутнi хвилини!


На вечiрню зорьку ви спiзнились. Це обов'язково... Запiзнення на вечiрню зорьку - це мисливський закон. Виходячи ще з дому, - та що там виходячи! - ви ще напередоднi знаєте, шо на вечiрню зорьку ви обов'язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на гюлювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, i в час од'їзду ви вибiгаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих "Куди?" - кидаєте: "Спiшу, щоб на вечiрню зорьку спiзнитись", i галопом далi...


Словом, спiзнились... До озерця ви пiдходите вже тодi, коли качки "повиключали мотори", почистили зуби, зробили на нiч фiзкультурну зарядку з холодним обтиранням i, поклавши на водянi лiлеї голови, полягали спать...


Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копицi пахучого-пахучого сiна... Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь... Ви розгортаєте сiно, простеляєте плаща, лягаєте горiлиць, дивитесь на чорно-синє глибоке зоряне небо i вiдпочиваєте... А вiдпочиваючи, думаєте.


Ну, думайте собi на здоров'я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися...

- Ну, що ж, товаришi, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушницi й по мiсцях. Де ж це... стопка? Прохав же покласти!



- Що, нема?


- Нема!


- А я взяв! Я поклав собi за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзацi прив'язую, щоб не забути. По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш!


- Доведеться й собi прив'язувати! А сьогоднi, прошу вас, позичте вашої... Капризна це, я вам скажу, штука, як з "горлушка"... Повiтря чисте, на широке диханiє вiзьмеш, а воно темно, не встигнеш i зiтхнути, як уже "горлушко" бiля "донушка".


Тут i починається найцiкавiший момент качачого полювання.


Це коли старi, досвiдченi вашi товаришi по полюванню починають розповiдати рiзнi надзвичайнi випадки з мисливського життя.


Спiльна для всiх мисливських оповiдань риса - це те, що всi вони - факти, що все це насправдi було, що: "розкажу, то не повiрите, але це-факт!"


...Швиргається вгорi якийсь космiчний хлопчик зорями, залишаючи в чорно-синiй безоднi золотi смуги, рипить Вiз, дишель свiй униз спускаючи, блiдне поволi Чумацький Шлях, а пiд ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповiдань...


I вiльно дихається, i легко дихається...


Поволеньки голос оповiдача тихшає, потiм якось переривається i зовсiм затихає...


Сусiда тяжко якось зiтхає...


- Про що думаєте, Iване Iвановичу?


- Про Америку! Яка все-таки технiка.


- А що таке?


- Кажуть, двоствольну стопку видумали!


I тихо... Поснули...


"Раннiм-рано та ранесенько", ще ледь-ледь починає сiрiти, штовх вас у бiк:


- Вставайте! Вставайте! Час уже!


- Г-г-г! М-м-м!


- Вставайте!


- М-м-м!


- Б-б-бах!


З криком: "Бомбьожка!" ви зриваєтесь i мчите.


-- Куди? Куди?


- В бомбосховище!


- Тю на вас! То я в крижня гахнув!


- I промазав.


- Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!


Почалася ранкова зорька...


Тут уже все залежить од вашого умiння, вiд майстерства i практики...


Качка, як вiдомо, птах... Вона - лiтає...


Як її стрiляти?


Дуже просто: цiльтесь обов'язково в око. I бахкайте.


- Бах! - i в торбу. Бах! - i в торбу.


А коли не повезе, тобто, коли бах-бах! - i повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в якогось iз мисливцiв кiлька качок, киньте:


- Карбованцiв, мабуть, по надцять тепер штука... Бо однаково, коли приїдете додому, несвiдомi члени вашого посемейства спитають вас:


- Дорогi, мабуть, тепер качки?


Ви на це не звертайте уваги й берiться зразу ж готувати янтаревий суп iз дикої качки...


Найперше й найголовнiше - обскубти качку.


Робити це краще в себе в кабiнетi. Щоб не заважало вам уже вискубане пiр'я, одчинiть вiкна й дверi, щоб вiтерець був: ви скубнули, вiтерець пiдхопить, i пiр'я вам не заважає... I качка обскубана, i кабiнет - перина...


Обскубли, тодi вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший:


- Уже обскуб! Мамо, зварiть супу!


Дуже це смачно у мамiв виходить.


Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:


- Та це ж курка, а не качка! - ви авторитетно заявiть:


- Це - качка. Тепер усi такi качки пiшли. Яровизованi...


- А чому в неї горло перерiзане?


- Чому? Чому? Все вам так ото цiкаво знати. Летiла, побачила, що нацiляюсь, виходу не було, взяла й... зарiзалась. Що ж тут дивного?! Варiть уже, прошу вас!


Залишається, отже, останнє: їсти суп.

- Як його їсти? Ложкою!



Попоївши, лягайте на канапу й читайте "Записки охотника" Iвана Сергiйовича Тургенєва. Прекрасна книжка!


1945


ЛИСИЦЯ


Лисiцю найвигiднiше полювати взимку, коли земля натягне на себе бiлу-бiлу та пухку-пухку ковдру i задрiмає зимовим спокiйним сном.


Тодi шкурка в лисицi робиться густа-густа та лискуча, та пухната, а, як вiдомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву - горжетка.


Лисицi водяться у нас в Радянському Союзi геть-чисто на всенькiй його територiї - i на ланах, і на болотах, i в лiсах та перелiсках.


За весь час нашого свiдомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всiх вищесказаних мiсцях i на всiх тих мiсцях в них стрiляти.


Збираєтесь ви, значить, на лисиць.


З цього приводу ви говорите вдома:


- На лисиць поїду! У Срiблянському ярку, казав Посип Явдокимович, два виводки. Поїду, - чотпри-п'ять лисичок тарарахну - от воно: тобi горжетка. Це, як чотири! А як п'ять - то й менi горжетка.


Полювати лисиць, - одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько, - лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть, - замеознути можна.


Треба вам знати, що звiр, - коли його пiднiмуть i поженуть гончаки, - робить коло: i заєць, i лисиця, i вовк.


Кожний iз них; зробивши коло, повертається до того мiсця, звiдки його пiднято, - отже, ваша задача не бiгтн разом iз собаками за зайцем чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на мiсцi й чекати, коли вiн, оббiгши коло, повернеться до свого лiгва.


Собаки гонять, як знаємо, уголос, і коли наближається гон, - знайте, що звiр іде до вас!


Стежте тодi пильно!


Голос наближається, наближається, наближається.


Ось майнула серед кущiв золото-червона стрiчка, як блискавка!


Бах! - i нема нiчого...


Заєць робить невеличке коло, лисиця - бiльше, а вовк, - той iще бiльше.


Чекати iнодi доводиться довгенько, - отже, одягайтесь тепло.


Одяглися.


Вам удома й кажуть:


- Ти їздиш-їздиш, стрiляєш-стрiляєш, собак годуєш, а в Ганни Iванiвни он яка чорнобурка! І рушницi нема, i собак нема, - а чорнобурка-очей одiрвать не можна.


- Добре, добре! Трапиться, так гахну й чорнобурку! Тiльки в нас на Українi чорнобурка трапляється дуже й луже рiдкої Майже нiколи!


-- Рiдко? Повнi комiсiйнi крамницi!


-_ Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, шоб я з гончаками у комiсiйнiй крамницi чорнобурку полював?! Добра буде й рудобурка!


- А песцi там єсть?


- Єсть!


- Білі чи голубi?


- Рябенькi! Вони тiльки на далекiй пiвночi білIшають та голубiшають. Так як i курiпки: у нас рябенькi, а на пiвночi -- бiлi-бiлi, слiпучо-бiлi! Так i песцi!


Взагалi збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа...


В коротенькому кожушку, в повстяниках i в капелюсi на лисичачiм хутрi виходите ви з тепло-затiшної хати Йосипа Явдокимовича й простуєте до Срiблянського ярка, де:


- Їй-богу, аж дяа лисичачих виводки! Йосип Явдокимович - старий, досвiдчений мисливець i давнiй ваш приятель, що на своєму вiку:


- Тих вовкiв, тих лисиць, тих зайцiв, що вже поповбивав, так, вiрите, й лiчби їм нема!


Ранок. Морозець. Порипує снiжок. До Срiблянського ярка вiд хутора три кiлометри.


Визирнуло сонце. Застрибали на слiпучо-бiлiй, що й оком не охопиш, ковдрi мiльярди дiамантiв...


Докучай i Бандит - на смику.

Докучай iде спокiйно, вiн багато лiт прожив уже i багато ганяв і зайцiв, i лисиць, i вовкiв, - його вже нiчим не здивуєш, а Бандит тiльки друге поле починає, - вiн то рвоне вперед, то повернеться до вас i намагається, пiдстрибнувши, покласти переднi лапи вам на груди, то знову - вперед.



Нервується Бандит...


Рветься і так жалібно-жалібно скавучить.


— Пусти,—мовляв,—дай побігать, дай натішиться!


Дивись, як біло скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться!


Йосип Явдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує:


— Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру.


Ви проходьте трохи вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду та за терном сяду.


Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну!


— Гаразд!


— Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хіба собаки за куцохвостим ув'яжуться, — ну, тоді битимемо, щоб собак звільнити!


— Добре!


У ліщині затишно-затишно...


Утоптується навкруги сніг., щоб зручно було на всі боки повертатися, бо лисиця може вискочити і зцюдова, і студова, і спереду, і ззаду...


Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап'явся, мов струна, підніс голову і нюхає, нюхає, нюхає...


— Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний твій мозок, Бандите? Які? Чи фіалковий од рипиці пишної «труби» хитрої лисиці, чи густий сморід зголоднілого сіроми-вовка, чи невиразне пахкотіння і уві сні тремтячого зайчика-побігайчика?


Які? Ляж, Бандите, заспокойся!


Ви обдивляєтесь навкруги...


Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слідок і біля груші обірвався.


То — білочка.


Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись, і сняться їй соснові


шишки та солодкі горішки...


А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і де-не-де між ямочками ніжнолегесенький по снігу «чирк».


То лисичка з нічного полювання в ярок одпочивати пішла...

Значить, єсть!



Легенький свист.


То Йосип Явдокимович подає знак, що він уже на місці.


Відпускаються з смика Докучай і Бандит.


— Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху!


Три хвилини напруженої тиші... П'ять хвилин... Ще тиша...


Раптом одчайдушне скавучання Бандита І нервово-густий Докучаїв бас:


— Гав!


Бандит однаково істерично скавучить, чи то зайця він підійме, чи то лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке «скаву-скаву», а потім — спокійний «гав», і далі рівномірне «гав», «гав», «гав»...


Погнав, значить...


На лисицю Докучай подає перший «гав» значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем.


А Бандит і за зайцем, і за лисицею однаково істерично:


— Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!


Погнали лисицю...


Ну, тут уже у вас пульс із 72 ударів зразу на 90, очі рогом на лоба, «прострілюючи» ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка.


— Спокійно! — сам до себе.— Спокійно!


Перша горжетка на вас іде!


Метрів за 50 од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона...


Вона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо-білому фоні, випроставши трубу (хвіст) і витягши мордочку.


— Бах!—легкий стрибок і червоного нема,—самий тільки білий фон...


Вискакує Докучай, за ним Бандит.


Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі.


За ним Бандит.


— Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!


Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у ліщині по той бік яру.


Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить.


На Йосипа Явдокимовича пішла.

— Пильнуй, старий!



Аж ось:


— Бах!


Дим і снігова курява біля Йосипа Явдокимовича.


- Бий, - кричу, - старий, удруге, щоб певнiше було!


- Крiпко лежить! - кричить Йосип Явдокимович i додає таке, про що, хочи ви як мене просiть, написати не можу.


Я зриваюсь з мiсця, лечу крiзь кущi в ярок, засапавшись, видираючись на гору, й пiдбiгаю до Йосипа Явдокимовпча.


- Єсть?- питаю.


Вiн дивиться кудись убiк i не каже, а стогне:


- Єсть! Он! За терном!


Я стрибаю за терен...


Крутиться Докучай i смикає лiвою ногою.


Я падаю в снiг...


А десь далеко, аж у другiм кiнцi яру, Бандит аж плаче та заливається:


- Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!


Горжетку ганяє...


Приїздите ви додому в старому Йосипа Явдокимовича кашкетi, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущi бiгли...


Вам дома й кажуть:


- Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. I хто тi рушницi вигадав?!


- Ладно, - ви собi думаєте, - ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай - знову за горжетками їздитимемо.


1945



следующая страница >>