litceymos.ru 1

Консультації для батьків

Вчити танцювати корисно чи шкідливо?

У дитячому садочку ми навчаємо наших дітей танцювати. Навіщо? Кому це потрібно? Батькам, що мріють побачити, як їхня дитина граційно рухається, педагогам, для яких основною метою занять є складання художнього твору – танцю, а учні виступають своєрідним матеріалом, чи може самим дітям? Звичайно, і батьки, і педагоги на поставлене запитання категорично відповіли б, що роблять це заради дитини.

У навчальній діяльності увага має зосереджуватися не на кінцевому результаті (вивченому танці), а на можливості змінювати дитину в кращий бік, формувати особистість, в також на процесі дитячої творчості. Радість від творчого саморозкриття у танці – на ранках і під час уроку – ось що має бути неодмінною умовою такого навчання.

Що ж дають дітям заняття танцями? Знімають зайве м’язове та нервове напруження, підвищують фізичне здоров’я та покращують емоційний стан.

Як вид мистецтва танець розвиває здатність до самоусвідомлення та сприймання навколишнього світу і є важливим чинником естетичного виховання, розвитку творчих здібностей особистості, її інтелекту.

Щоб дитина могла творити, потрібні досвід, фантазія, натхнення, що спонукають до творчості, а також уміння та навички для безпосереднього втілення створених в уяві образів. Збагачення досвіду дошкільнят відбувається через набуття різноманітних вражень – зорових, слухових, чуттєвих. Допомогти дітям зрозуміти свої почуття, а відтак розвинути їх для подальшого втілення у хореографічних образах – такі перші кроки на шляху до виховання творчої особистості. На заняттях з дошкільнятами велике значення має словесне спілкування. Можна запропонувати дітям описати словами характер і настрій казкового героя чи розповісти про свої емоції, а потім знайти ритм, звук, колір, що відповідають цьому настроєві та характеру. Ці вправи розвивають чуттєвий досвід, допомагають краще зрозуміти самого себе, свій внутрішній світ. При цьому активізуються мислення та фантазія дітей, що стає початком процесу творчої діяльності.


Хореографія – це мистецтво танцю, а танець є втіленням думки і почуття засобами умовних рухів, жестів та поз. Отже, щоб створювати засобами танцювальних рухів художні образи, треба володіти певним запасом хореографічних рухових навичок. Проте, коли формування цих навичок стане єдиною метою занять, це обмежить зміст занять. Ось чому важливого значення набуває мета, яку педагог ставить перед собою, а також методи доведення її до дітей.

Процеси збудження у дошкільників переважають над гальмівними. Увага у них ще не стійка, одноманітна діяльність їх втомлює. Бігаючи та стрибаючи, граючи у рухливі ігри, 3-7-річні діти майже не втомлюються, оскільки рухи, які вони виконують вільні, без навантаження, не потребують долання опору, а отже – великих затрат енергії. Проте точність відтворення м’язового напруження та здатність нервової системи до підтримання стану неперервного збудження у дошкільнят дуже низькі, тому тривалі навантаження під час вивчення танцю в одному ритмі призводять до розпорошення їхньої уваги. Оптимальною є така побудова заняття, коли процес збудження змінюється процесом гальмування, відпочинком, але активним. На дітей добре впливає раціональне чергування вправ для вироблення рухових навичок, музично-ритмічних вправ, ігор і творчого словесного спілкування педагога з малятами та дітей між собою.

Наполегливе відпрацювання танцювальних рухів не дасть належного ефекту, якщо дитина робитиме це не з власної охоти. Праця має відповідати внутрішній потребі, давати радість. Аналізуючи проблему професійного навчання технічних навичок мистецтва як проблему загальної освіти, Л. Виготський зазначав: «Лише те навчання техніки корисне, яке переступає за цю техніку й навчає творчих умінь: створювати або сприймати». Щоб навчитися сприймати мистецтво, треба розуміти його мову. Звідси ставлення до танцювальної техніки як до своєрідної мови хореографії.

Велике значення у формуванні хореографічних навичок має правильно поставлена із самого початку навчальна мета. Річ у тім, що коли дитина опановує новий танцювальний рух або взагалі будь-яку танцювальну навичку, то у цьому беруть участь не лише м’язи та суглоби, а й, насамперед, інтелект, рухові центри мозку та нервова система в цілому. Для виконання певного руху мозок посилає до м’язів своєрідні накази-імпульси. Під час руху всі відчуття людини (зір, слух, м’язові-суглобова) стежать за правильністю його виконання, подаючи сигнали, які підправляють (коригують) рух, назад – до мозку.


Цікавий матеріал щодо формування рухових навичок подано у книзі відомого психолога М. Бернштейна « Про спритність та її розвиток». Автор, зокрема, говорить: «Нині нам стало додатково відомо, що навичка активно будується нервовою системою і що у цій побудові змінюють один одній різні, послідовні між собою етапи».

Перший етап побудови рухової навички пов'язаний з визначенням мети руху. Такою метою може бути влучно кинутий м’яч, швидке пересування на певну відстань, а також втілення своїх почуттів та роздумів у танцювальних рухах.

На другому етапі побудови навички дитина засовує, який вигляд мають зовні ті рухи, з яких складається навичка.

На третьому етапі побудови рухової навички дитина усвідомлює, як ці рухи відчуваються з середини. Більша частина цієї роботи відбувається без участі свідомості, але усвідомленням та аналізом своїх почуттів її можна полегшити та прискорити. Отже, важливо прилучити дитину до аналізу танцювального руху, допомогти їй навчитися відчувати своє тіло під час виконання танцю.

У наступній фазі засвоєння рух виконується підсвідомо, автоматично, якість його виконання різко підвищується, для його корекції потрібно менше відчуттів. Надалі труднощі в опануванні рухової навички можуть виникнути, якщо нові автоматизми не узгоджуватимуться між собою або виникне суперечність між старою автоматичною звичкою та навичкою яка виробляється.

Дуже багато важить правильне виконання танцювального руху із самого початку навчання. Проте, враховуючи психофізичні особливості дошкільнят, слід пам’ятати, що ніякого зазубрювання точної форми з дошкільниками бути не може. У цей період не варто будь-що тренувати навичку, важливо дати нервовій системі можливість самій розібратися, бо інакше може статися те, що музиканти називають «заграванням» твору.

Останні фази – це фази стабілізації навички. Вона стає стійкою проти різноманітних перешкод. Такими перешкодами можуть бути, наприклад, слизька підлога або головний біль. На цьому етапі варто запропонувати учням найбільшу кількість доцільно підібраних змін. Це може бути виконання танцю в костюмах, повернення виконавців обличчям в інший бік, присутність на занятті глядачів, зміна музичного супроводу акомпаніатора фонограмою і навпаки.


Танцювальним рухам, що вивчаються, труба надати художнього змісту, оскільки, якщо спочатку поставити перед дітьми мету тільки точно й ритмічно виконувати задані рухи, в потім запропонувати передати в танці за їхньою допомогою свої думки та почуття, то зникне автоматичне виконання рухів і не треба буде витрачати зайвий час та сили для того, щоб перевчати їх на іншому рівні. Приступаючи до вивчення нового руху педагог супроводжує його точним показом, який обов’язково повинен мати зміст та образ.

Якщо дитина танцює «для себе», і вона звичайно рухається виразно, невимушено. Сама того не усвідомлюючи, вона прагне передати в танці певну емоцію, образ. На заняттях педагогові необхідно зберегти цю природну виразність рухів. Для цього треба допомогти дитині на власному досвіді усвідомити зміст виучуваних танцювальних рухів. Завдання, які даються дітям, мають бути зрозумілими, конкретними та доступними. Добрий результат дає застосування на заняттях гри та вільної імпровізації. Вивчення кращих творів мистецтва і дитяча творчість – два чільні чинники художнього виховання дітей.