litceymos.ru 1


Робота

учасника ІІ етапу Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості на тему: «Ідея соборності України: творчість Тараса Шевченка; народ, суспільство, держава, родина. Минуле, сучасне, майбутнє»


Дорога до школи: вулицями рідної

Олександрії


Ніколенко Олексій Вадимович

27 вересня 1997 року народження

вулиця Фрунзе, 33, кв.46

м.Олександрія

Кіровоградської області

28000

Навчально-виховний комплекс

«Загальноосвітній навчальний

заклад І – ІІІ ступенів №19 –

Дошкільний навчальний заклад

«Лісова казка»

Олександрійської міської ради

Кіровоградської області

8-А клас

Учитель Колісник Юрій Володимирович


Краєзнавчими дослідженнями в нашому навчальному закладі школярі займаються вже сьомий рік. За цей час моїми старшими товаришами зібрано чимало інформації про минуле Олександрійщини ХVІІІ – ХХ століття. Ця інформація зберігається в шкільному історичному музеї, деякі матеріали було надруковано в пресі (обласна газета "Кіровоградська правда" за 12 грудня 2005 року та міська газета "Городской курьер" за грудень 2006 року). Учні успішно брали участь у Всеукраїнському конкурсі "Об'єднаємось, брати мої" в номінації історія, в обласному етапі Всеукраїнського історико-краєзнавчого конкурсу "Історія міст і сіл України", в обласному історико-географічному конкурсі "Моя Кіровоградщина – перлина скіфського степу". Дана робота є певною спробою підсумувати зібраний матеріал з історії двох вулиць – Першотравневої та Діброви, а також коротко розповісти про роботу шкільного історичного музею.

Минулого року наш клас відвідав одну з вистав Кіровоградського драматичного театру імені М.Кропивницького. Вражені від вистави вийшли на вулицю. Був чудовий весняний день. Хотілося почути щось нове, цікаве. Разом з учителем вирішили пройтись вулицями міста від театру до школи. Подорож виявилася дуже цікавою, адже ми, ніби за допомогою чарівника чи машини часу, вражені розповіддю провідника, разом з друзями полинули в минуле. Попрацювавши в бібліотеках, музеях, спілкуючись зі старожилами міста нам вдалося доповнити розповідь вчителя. От і вийшла екскурсія – екскурсія вулицями міста Олександрії від театру до рідної школи. Сподіваємося, що вам, шановні читачі, буде цікаво подорожувати сторінками нарису.



Міський театр

Екскурсія почалася прямо на східцях міського театру. Ця споруда дихає величчю, романтизмом, а ще й загадковістю. Коли входиш до затишної зали театру – завжди охоплює хвилювання. Адже тут мешкають музи, а ще будівля театру – це пам’ятка історії та славна сторінка минувшини нашого міста.

Зручне розташування Олександрії, прихильна публіка здавна вабили мандрівні театральні трупи. Глядачі з задоволенням відвідували їх вистави. У 80-х роках ХІХ століття на тому самому місці, де нині знаходиться міський театр, стояв великий дерев’яний сарай, у якому відбувалися вистави. Опис цього приміщення залишив відомий український актор Федір Левицький: ”Олександрійський театр Епштейна чи Файштейна – театр настрою, вражень та шукань. Уявіть собі сарай для засипки зерна. Останнє слово техніки: у ньому так багато протягів, коли надворі завірюха, то у театрі теж. Декорація жахлива: які малюнки на ній – не можна розібрати.” Та на цій сцені виступали корифеї українського театру, гастролювали видатні російські актори. Так, на початку 1889 року відвідав зі своєю трупою Олександрію Михайло Кропивницький. Було показано три вистави: “Глитай або ж Павук”, та двічі “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”. Згаданий уже Левицький яскраво описує ці гастролі: ”Тут в (Олександрії) був, прямо сказати, тріумф. Місця брали з бою. Були й такі випадки, що давали 10-15 карбованців, аби де-небудь постояти.”

На початку 90-х років ХІХ століття на місці старої дерев’яної будівлі Штромберга Цивчинський, заповзятий театрал міста, побудував нову кам’яну будівлю, яка збереглася і донині. У 1902 році театр перейшов у власність до купця Чібісова, який зробив генеральну перебудову споруди, провів електричне освітлення. Реконструювали театр кращі спеціалісти з Одеси та Єлисаветграда. Зал був розрахований на 700 глядачів. У театрі була прекрасна акустика. Пошепки сказане слово на сцені ясно було чути на останньому ряду гальорки.


Міський театр

(фото початку ХХ століття)

Про роль і значення театру для провінційного міста згадував наш земляк Левко Білоцерківський:”А втім, було в тодішній Олександрії, ніби маленький острівець, одне місце, де ніщо не нагадувало про сіре животіння міського міщанства. У центрі міста, трохи далі від церкви Святого Миколая, посеред майдану стояв двоповерховий будинок міського театру. Це був куточок іншого світу, де відчутно бився живчик життя, де прекрасні герої здійснювали величні подвиги, виголошуючи чудові монологи, і вмирали, борючись за справедливість і щастя людей.”

Театр був для міста не лише вогнищем культури, а й місцем важливих політичних та громадських подій. Тут відбувалися земські з’їзди, наради, збори. У театрі проходила робота Першого повітового з’їзду рад. У різний час тут виголошували промови М.Калінін, Г.Петровський. Театральна зала стала останнім місцем публічного виступу голови Народного Руху України В.Чорновола. Про все це можна прочитати на меморіальних дошках, які ніби сторінки книги розповідають про далеке чи то недалеке минуле.

У 1943 році німецькі окупанти, відступаючи з міста завдали серйозної шкоди театру. Фактично від споруди залишилися одні стіни. Наприкінці 40-х років ХХ століття театральну споруду було відбудовано. Але повністю відновити її не вдалося. Зменшилася кількість місць для глядачів з 700 до 550, кудись поділися портал з колонами, будиночок театральної каси. Під час відбудови було розкрито таємницю неповторної акустики, яка завжди викликала захоплення і дивувала як акторів, так і глядачів. Виявилося, що у стінах залу були встановлені за спеціальною системою великі амфори, що й створювали неповторний акустичний ефект. А самі стіни залу були викладені з пустотілої цегли і мали овальні ніші, які теж підсилювали звуки. Можливо, тому зараз у порожньому залі інколи чутно якісь незрозумілі звуки. Наче стогне хтось. Про це часто розповідає нічна сторожа. Тож ходить в театрі легенда, що колись молода акторка, не отримавши ролі Джульєтти, кинулася вниз із театрального балкону. От і блукає її привид вночі по сцені.




Міський будинок культури

(сучасне фото)

Сьогодні театральна будівля носить назву Міський Будинок культури. Його творчий колектив уже близько 10 років очолює Заслужений працівник культури України Г.Абажей. Концерти, виступи пісенних та танцювальних аматорських колективів, молодіжних музичних груп різних напрямків відбуваються тут часто. А от театральні вистави в Олександрії стали рідкістю. В ряди-годи сюди заїжджає з гастролями Кіровоградський музично-драматичний театр імені М.Кропивницького. На театральну виставу сходиться весь олександрійський бомонд. От тільки зайвого квитка вже ніхто не запитує... А водії автобусів, як і в радянські часи, зупиняючись біля Будинку культури, оголошують: „Зупинка «Міський театр»”. Але стара слава нову любить...


Вулиця Першотравнева

Далі наш маршрут пролягає по вулиці Першотравневій на схід. До 1917 року її називали Поштовою. Вона переходила в поштовий тракт на Єлисаветград. А ще на вулиці знаходився двоповерховий Будинок Пошти.



Вулиця Поштова

(вигляд з пожежної вежі)

фото початку ХХ століття

Олександрійський краєзнавець Валерій Жванко називає Першотравневу „Вулицею веж”. Дійсно, тут їх збереглось аж чотири. Кожній – за сто років. Небагато знайдеться міст, де є такий унікальний туристичний об’єкт, як наша Вулиця Веж. А в Олександрії така вулиця є. І по ній ще можна поблукати.

Будинок Піщевича

Починається Першотравнева відразу за міським сквером. І відкриває її казкова вежа на будинку голови земської управи С.Піщевича. Ніби билинний руський богатир зустрічає ця архітектурна пам’ятка гостей міста, які прибувають в Олександрію з боку Знам’янки. Споруджено будинок Піщевича на початку ХХ століття у стилі модерн. У плані будівля має форму багатокутника з ризалітом і еркером напівкруглої форми, який і завершує шатрова вежа. Характерним є те, що багате оздоблення архітектурними елементами модерну використане не лише на головному (північному) фасаді, а й на боковому (західному). Завдяки фантазії зодчого (ім’я якого, на жаль, не відомо) споруда має унікальний, неповторний вигляд. Дивишся на неї і пригадуються дитячий віршик: „На золотом крыльце сидели царь, царевич, король, королевич…”.





Будинок Піщевича

(фото початку ХХ століття)


Господарем будинку був нащадок сербських переселенців Піщевич. Мільйонер, власник декількох шахт і підприємств, він водночас був визначним громадським діячем, декілька разів обирався головою Олександрійського повітового земського зібрання.

Після лютневої революції 1917 року особняк Піщевича слугував різним політичним режимам. Комітети, ради, бандити, повстанці, окупанти... Він символізував їх силу, неприступність. Кому тут тільки не поклонялися, перед ким тільки не блазнювали... Військово-революційний комітет Олександрійського повіту, штаб отамана Григор’єва… Тривалий час, аж до 1991 року, у будинку розміщувався міськком комсомолу.



(кафе-бар „Домъ Пищевича”)

Після півтора десятка років запустіння споруду реставрували. Тепер тут знаходиться кафе-бар „Домъ Пищевича”. Біля входу стоїть охоронець. Пересічні олександрійці не дуже часто відвідують цей заклад. Не тому, що бояться охоронця, просто ціни в кафе дуже кусаються.

Будинок Штромберга

Напроти Будинку Піщевича на початку ХХ століття було споруджено особняк Штромберга. Над парадним під’їздом цієї будівлі за гіллястими липами теж височить вежа. Перед під’їздом із кахлю було вистелено мозаїчний тротуар, на який господарі та гості ступали прямо зі східців екіпажів. Цю мозаїку не наважувалися заасфальтувати аж до середини 60-х років ХХ століття, і олександрійські дітлахи ковзала по ній влітку, і взимку.

Парадний під’їзд будинку давно вже зачинено, але його арка гарна настільки, що вхідні двері в 90-х роках ХХ століття реставрували. Та милуватися цим будинком якось незручно через важку ауру, яка йде від споруди – довгі роки тут розміщувався онкологічний диспансер.


Нові господарі використовують частину будинку під аптеку. А арку під вежею уподобала сусідська бабуся зі стільчиком. Вона там дрімає, а коли просинається, то торгує насінням та поношеними речами.


Пожежна вежа та куранти

Йдучи вулицею Першотравневою, важко не помітити одну з визначних пам’яток Олександрії – каланчу, яка знаходиться на території нинішньої пожежної частини. А на вежі, ніби в казці, через кожну годину б’ють куранти. Історія і цієї вежі, і годинника теж казкові.




Пожежна вежа та приміщення

(фото початку ХХ століття)


Пожежі дерев’яних споруд в Олександрії до революції 1917 року виникали часто. Вони завдавали стільки клопоту та збитків населенню, що міська влада визнала необхідність будівництва пожежної частини. Споруджена вона була наприкінці ХІХ століття. Асигнування на будівництво були мізерні, а отже мрію про високу каланчу здійснити не вдалось. Та виявилося, що і з тої, яку спорудили, добре було видно територію містечка, бо тоді в Олександрії був всього один двоповерховий будинок.

Йшов час. Злітала у височінь індустріальна Олександрія. Давно вже з каланчі не сповіщав черговий про пожежі. Негода та час зробили свою справу. Ще в 60-ті роки минулого століття на вежу водили екскурсії школярів. На верхній майданчик піднімалися по металічній гвинтовій драбині. Та на початку 80-х років споруда була в такому стані, що навіть проходити поблизу було небезпечно. У 1984 році олександрійські пожежники своїми силами реставрували споруду і каланча постала у своїй первозданній красі. Тоді й виникла думка помістити на вежі старовинний годинник. Створений він був у Санкт-Петербурзі на початку ХХ століття фірмою Вінтера. Спочатку куранти були встановлені на фантастично красивому будинку. До революції він був відомий як будинок та магазин купця Соболєва.(Зараз на цьому місці житловий п’ятиповерховий будинок, на першому поверсі якого розміщена установа „Приватбанку”.) Після революції будівлю націоналізували. До 1941 року там розміщувався Будинок піонерів, у роки фашистської окупації – німецька військова комендатура. Тікаючи з міста, нацисти підірвали споруду. Але годинник після вибуху залишився неушкодженим.


Після війни куранти перенесли на приміщення старої аптеки. А коли й вона була знесена, а на її місці почали споруджувати Будинок зв’язку, годинник на збереження взяв пенсіонер, у минулому токар В.Підгірний. Більше 20 років він зберігав механізм ходу та бою, циферблат, стрілки. Перед смертю передав усе на збереження у Міськсвітло, але через нехлюйське ставлення людей годинника було повністю розукомплектовано.



Сучасний вигляд пожежної вежі

Після відновлення пожежної вежі кращого місця для курантів дійсно знайти було важко. Та їх ще треба було відремонтувати. За цю роботу взявся годинникових справ майстер, великий шанувальник старовини Василь Каргін. Це з його безпосередньою участю по кілька разів переробляли деталі, виготовляли нові стрілки, маятник. У жовтні 1986 року майстер запустив механізм ходу годинника, а у листопаді того ж року було запущено і механізм бою. Відомий олександрійський художник А.Шурдук створив для хронометра нове обличчя – циферблат, стилістично поєднавши годинник та вежу. І куранти ожили... Їх помістили на каланчу, а в новорічну ніч 1987 року вони мелодійним передзвоном знову почали відраховувати час. Кажуть, якщо в ніч перед Різдвом біля старовинної башти загадати бажання, і зробити це, коли куранти на вежі б’ють 12 разів – ваше бажання обов’язково здійсниться. От тільки помилуватися містом з каланчі зараз можуть тільки окремі щасливчики. Буває це не часто. Інколи на даху споруди встановлюють або замінюють прапори, громовідводи, антени. А ще каланчу використовують для просушування пожежних рукавів (шлангів) після навчань або пожежі.


Вежа біля міської лікарні

Найбільш грандіозною баштою в Олександрії є восьмигранна вежа біля міської лікарні. Це найстаріша архітектурна споруда в місті, яка збереглася до нашого часу. Її будівництво завершилося на початку 90-х років ХІХ століття. Споруда слугувала водонапірною вежею для міської лікарні. Стрільчаті вікна та двері надають будові середньовічний колорит.




Будівництво водонапірної вежі

фото кінця ХІХ століття

Час і люди обійшлися з вежею досить суворо. Обвітрена, обпалена і потемніла від давності цегла, зруйновані стіни... Та все ж ця вежа – цілий світ. Трава, мох, кажани, павутина, ластівчині гнізда, сонячні проміння, мрії, сподівання... Нам, дітлахам, які бігали чи гралися біля споруди, хоч інколи поглядаючи на неї, – пощастило. Адже вона давно поселилася в наших дитячих снах, фантазіях, малюнках…



Сучасний вигляд водонапірної вежі

А ще лікарняна вежа – це справжній психотерапевт. Багато хто розповідає, що вижив, переборов смертельні хвороби та травми тільки тому, що бачив, як міцно вежа тримається за життя. Тримається не тільки вмілою кладкою та інженерним розрахунком, але й силою духу своїх будівників. Вона пережила забуття, пожежі, царів, генеральних секретарів і переживе ще багатьох президентів.


Вулиця Дідрови

А зараз наш шлях проходить через вулицю Карла Лібкнехта на вулицю Діброви. По різному називалася ця вулиця – Інгульська, Вокзальна, Перекопська. З 1947 року вулиця носить ім’я партизанського командира Іллі Даниловича Діброви.




Вулиця Вокзальна

фото початку ХХ століття


Чоловіча класична гімназія – філія Білоцерківського

аграрного університету

З 1904 року Вокзальну вулицю прикрашала чудова двоповерхова будівля класичної чоловічої гімназії. Тут було все для плідного навчання хлопчиків: від світлих, просторих класних кімнат до гімназійної церкви, яка знаходилася у східному крилі будівлі. Зі стін гімназії вийшло чимало високоосвічених, талановитих юнаків. Серед них відомий філософ, історик, славіст Дмитро Чижевський.





Чоловіча класична гімназія (фото початку ХХ століття)

Правила в гімназії були досить суворі. За пропуски занять, за незадовільні оцінки гімназистів відразу відраховували з навчального закладу. До того ж для учнів гімназії було запроваджено обов’язковий формений одяг. Юнаки носили синій кашкет з білою облямівкою та гербом «АМГ», темно-сірого кольору штани та кітель з білими металічними ґудзиками. Зимою одягали світло-сірого кольору шинель офіцерського покрою. Кашкет був обов’язковим весь рік. Шапки були заборонені. Взимку учням дозволялося користуватися башликами. Перша світова війна, роки української революції, окупація австро-німецькими військами порушили звичний ритм навчання, але гімназія продовжувала працювати.

За сто з лишком років у будівлі змінилося чимало навчальних закладів: семирічна трудова школа, кооперативна професійна школа, педагогічний технікум, сільськогосподарський технікум рільництва, технікум буряківництва, зооветтехнікум, радгосп-технікум, аграрний технікум. Нині в будівлі знаходиться Олександрійська філія Білоцерківського аграрного університету. Навчаються тут діти переважно з міста Олександрії, Олександрійського, Петрівського, Онуфріївського районів. Кращі випускники закладу без іспитів стають студентами Білоцерківського аграрного університету…


Район сучасної ЗНЗ І-ІІІ ст.№19

На схід від будівлі чоловічої гімназії знаходився пустир, на якому паслися свині та кози. Тварин зганяли сюди з усієї околиці, але найбільше стадо приходило з Поштової вулиці – голів 100-120. Попереду цього стада йшов козел-ватажок, час від часу, озираючись по сторонах, діловито оглядаючи свій багаточисленний загін. Як годиться, кіз супроводжували двоє підлітків з довгими прутами в руках. У 20-х роках ХХ століття це пустирище назвали площею Дзержинського. Посеред майдану збудували дерев’яну трибуну, біля якої 7 листопада та 1 травня відбувалися міські урочисті паради та демонстрації… А в будні дні на площі, як і раніше, паслися кози.


6 серпня 1941 р. Олександрія була окупована нацистами. З перших днів окупації у колишньому приміщенні чоловічої гімназії розмістився німецький військовий шпиталь. А поруч зі шпиталем, якраз на площі Дзержинського, з’явилися могили німецьких солдат. В історичному музеї закладу існують унікальні документи, які розкривають таємницю німецьких поховань у місті в роки нацистської окупації. Передав ці документи Йозеф Едерер, який проживає в німецькому селищі Вальдмюнхене в Баварії. Він довго шукав поховання свого дядька Хавера Едерера. Через німецькі архіви встановив, кладовище, на якому було поховано родича. Серед документів цікава фотографія німецького кладовища, що існувало в Олександрії в роки окупації та могила Хавера Едерера



Німецький військовий цвинтар і могила Хавера Едерера

(фото листопада-жовтня 1943року)


За даними німецької благодійної організації “Відродження”, що діє в Олександрії, його площа складала 1300 квадратних метрів: західний кордон обмежувався подвір’ям аграрного технікуму, східний – територією ЗНЗ №19, південний – вулицею Діброви, північний – автотранспортним підприємством та вулицею Свердлова. Поховано тут, за даними тієї ж організації, біля 800 німецьких солдат та офіцерів. Вже на початку грудня 1943 року в руках радянських військ були східні околиці Олександрії з залізничною станцією. Один із танків зруйнував кладовище.

На початку 50-х років ХХ століття площу Дзержинського забудували. Тут з’явилися міцненькі двоповерхові будинки «сталінки». Кімнати в будинках були просторі та теплі. Тож не дивно, що їх заселили переважно партійні та господарчі керівники міста. А в оточені цих споруд було збудовано адміністративний корпус підприємств Олександрійського буровугільного комплексу. На початку 70-х років цю споруду було перебудовано, зокрема було надбудовано третій поверх, розширено кабінети, укріплено східці, і передано міському відділу народної освіти. Наказом №300 по Олександрійському міськвно від 30 листопада 1972 року з метою розвантаження середньої школи №15 згідно рішенню Кіровоградського облвиконкому за №407 від 3 листопада 1972 року з 1 січня 1973 року було відкрито восьмирічну школу №19. У 2000 році школа здобула статус ЗНЗ І – ІІІ ст.№19. У 2004 році на базі закладу було створено Навчально-виховний комплекс «Загальноосвітній навчальний заклад І – ІІІ ст.№19 – Дошкільний навчальний заклад «Лісова казка».




ЗНЗ І – ІІІ ступенів №19

За 38 років своєї роботи школа підготувала близько двох тисяч випускників. Серед випускників робітники, інженери, вчителі.


Шкільний історичний музей

НВК „ЗНЗ І-ІІІ ст.№19 – ДНЗ „Лісова казка”


У 2005р. за ініціативою педагогічного та учнівського колективу в закладі створено шкільний історичний музей. Фонди музею діляться на декілька експозицій, в яких представлені:


  • знаряддя праці, одяг і посуд населення Наддніпрянської України кінця ХІХ – початку ХХ століття;

  • монети, паперові гроші та нагороди;

  • книги та підручники кінця ХІХ – першої половини ХХ століття;

  • залишки озброєння та амуніції періоду Великої Вітчизняної війни;

  • атрибути радянського періоду;

  • фотографії міста ХХ – початку ХХІ століття;

  • фотографії та біографії осіб, які прославили Олександрію (Миколи Григор’єва, Іллі Діброви, Дмитра Чижевського; Петра Кошового; Леоніда Попова);

  • документація, фотоальбоми та речі, які розкривають історію створення та роботу ЗНЗ І-ІІІ ст.№19.

Музей було зареєстровано управлінням освіти і науки Кіровоградської облдержадміністрації наказом №279 від 24.06.2009 р. (свідоцтво про реєстрацію №12 – 120).




Фрагмент експозиції «Знаряддя праці, одяг і посуд населення Наддніпрянської України кінця ХІХ – початку ХХ ст.»




Фрагмент експозиції «Залишки озброєння та амуніції періоду Великої Вітчизняної війни»

У музеї цікаво буде перегорнути підбірку друкованого органу Олександрійського райкому компартії більшовиків України, газети «Більшовицька правда» за 30 роки ХХ століття. Пошана до вождя народів Сталіна, патріотизм, віра в прекрасне завтра, ненависть до ворогів радянської влади – саме ці тези є головними в періодиці тих років. Відвідувачам музею вельми цікаво буде знайти в головній газеті району інформацію про своїх родичів. Наприклад, в одному з номерів завгосп нашого закладу знайшла статтю про дядька свого чоловіка.





Експозиція книг, підручників, церковної літератури кінця ХІХ – першої половини ХХ століття


Безперечно, гордістю музею є експозиція, в якій представлені книги, підручники, церковна література кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. Євангеліє та Часослови, підручник «Великорусь» виданий для церковно-приходських шкіл надруковані в кінці ХІХ століття, «Початкова граматика української мови» за 1917 рік, «Історія середніх віків» за 1911 рік, підручник французької мови за 1918 рік – такі видання має далеко не кожен міський краєзнавчий музей. Звернемо увагу на підручник «География Российской империи» за 1917 рік. На обкладинці цього видання знизу є напис «В силу чрезвычайного повышения цены на бумагу издательство Баранова вынуждено повысить существующую до сего времени расценку книг. С удешевлением стоимости бумаги будет восстановлена прежняя цена издания».


Ось цією оптимістичною інформацією ми і завершимо екскурсію. Залишається провести вас, шановні читачі, до залізничного вокзалу, яким і закінчується вулиця Діброви. Для кого закінчується, а для кого починається…




Залізничний вокзал


Звичайно, наше дослідження не претендує на завершеність. Ми будемо вдячні всім, хто висловить критичні зауваження, дасть поради, доповнить роботу невідомими нам фактами та матеріалами. Ставити крапку у цій цікавій темі поки що рано. Ще чекає своїх дослідників минуле нашого краю. Тож закликаємо до творчих пошуків краєзнавців, істориків, учнів, студентів – усіх, кому не байдужа історія Олександрійщини.


Використані джерела та література:

1.Біланюк Ю, Кохан А. Театральна Олександрія. Олександрія, 2002 р.

2.Білоцерківський Л. Записки суфлера. Видавництво. Видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, Київ, 1962р.


3.Босько В., Ковальова Р. У стилі модерн.//Народне слово – 1999 – 20 квітня.

4.Бржезинський І. Аграрний технікум.//Олександрійські відомості – 2001 – 24 травня.

5.Жванко В. Улица башен.//Городской курьер – 2002 – квітень.

6.Колісник Ю., Кулик В. Без креста, без имени, без дат.//Городской курьер – 2006 – грудень.

7.Надольська Н. Радгосп-технікум – сторінки минулого.// Сільський вісник – 1991 – 20 червня.

8.Кропивницький М. Збірка статей, спогадів та матеріалів. Київ, 1955р.

9.Мержанов Ф. Александрия до Октябрьской революции. (Рукопис зберігається в Олександрійській міській бібліотеці ім.О.Пушкіна).

10.Памяти Черновола.//Городской курьер – 2003 – липень.

11.Помятунов А. История города Александрии. (Рукопис зберігається в Олександрійській міській бібліотеці ім.О.Пушкіна).

12.Спогади старожилів міста В.Кулика, І. Бржезинського, Є.Лазаревич.

13.Фонди шкільного історичного музею НВК «ЗНЗ І – ІІІ ст.№19 – ДНЗ «Лісова казка».

14.Чебишев В.Куранти б’ють дванадцяту.//Молодий комунар – 1989 – 25 лютого.