litceymos.ru   1 ... 2 3 4 5 ... 21 22

- А ми вже бачились з вами, пане Виговський! -обiзвалась рiзким, зовсiм не старечим голосом Любецька.

- Мав щастя стрiнутись з вами в панi Павловської, - сказав Виговський веселим голосом. Вiн примiтив, що вчинив добре враження на стару княгиню.

- Сiдайте ж у нас! - промовила Любецька, сiдаючи на канапi.

Павловська сiла поруч з нею так проворно, неначе впала на канапу, аж канапа заскрипiла. Виговський сiв на стiльцi.

Не встигли вони перекинутись кiлькома словами, як дверi знов скрипнули так раптово, неначе хто рiзнув ножем по горлянцi. На дверях з'явився старий князь Любецький. Вiн був невеликий на зрiст, кремезний дiд з сивою довгою бородою. На головi вилися розкiшнi чорнi кучерi, неначе припалi порохом. Старий оксамитовий вишневий жупан так злиняв i повитирався, що на йому подекуди свiтились нитки. Князь кинув неспокiйними очима на Виговського; здивованi й виряченi його очi неначе питали у Виговського:

"Чого ж оце ти до мене прийшов? Яке дiло маєш до мене? Навiщо ж ти менi здався?"

Павловська назвала на ймення Виговського. Князь привiтався з ним гордовито i все дивився на його, вирячивши здоровi карi очi. Очi були неласкавi, лице надуте, брови насупленi.

- Познайомившись з панею Павловською та з панною Оленою Стеткевичiвною, навiть завiвши приятельство, я з щирим серцем бажаю познайомитись i з їх близькою рiднею, якою ви їм доводитесь, - обiзвався Виговський.

"Навiщо менi це здалося?" - неначе говорили гострi князевi очi; одначе князь ласкаво поклонився Виговському i промовив:

- Спасибi вам, пане генеральний писарю! спасибi за честь! Сiдайте ж в моїй господi! - сказав Любецький, i його очi стали веселiшi. У Виговського стало легше на душi.

- Чи по дiлу прибув до Києва, пане генеральний писарю, чи на прощу?

- Приїхав я до Києва на прощу, побував в Печерському монастирi i в печерах, приїхав я i по дiлу, - сказав Виговський.

- А у нас в Києвi сталася велика змiна: запанувала Москва, наїхали московськi стрiльцi, десь узявся московський воєвода, - почав говорити князь.

- Така, князю, була умова Богдана з царем, щоб у Києвi сидiв московський воєвода з стрiльцями, - знехотя обiзвався Виговський, - треба було прийняти цих гостей.

- То-то й горенько... що цi гостi незабаром стануть в нас хазяїнами! - сказав Любецький. - Не сподобались менi цi гостi За Польщi нам, шляхтичам, i князям, навiть православним, було лiпше. Я сам православний i шкодую за Польщею.

- Але, князю, змiнити дiла вже не можна. Новi порядки настали на Українi, - сказав Виговський.

- Новi, але для нас дуже недогоднi. Погане дiло вчинив Богдан, погане! Бодай йому добра не було! - аж крикнув князь i, схопившись з мiсця, почав ходити по свiтлицi.

- Князю, сядь! Не ходи! - промовила Любецька до чоловi ка.

- За Польщi нам було добре, - говорив князь, трохи не бiгаючи по свiтлицi, - народ робив на нас панщину, платив нам податi як державцям, як давнiм князям. Ми мали землi й лiсiв, скiльки хотiли. А тепер що? Хлопи здебiльшого пiшли в козаки, пристали до Хмельницького, перестали робити панщину. От я маю двоє сiл на Полiссi, а з їх тепер користi, як з цапа молока. Я й не католик, й не поляк, сидiв я дома i не тiкав в Польщу, а мої хлопи десь розбiглись на степи, а тi, що зiстались, не послухають, позабирали собi клаптi моєї землi, хапають в мене пiд носом, орють i сiють для себе, а не для мене. А пани, що стали католиками, бояться вертатись в свої маєтностi, бо хлопи бунтуються проти їх, виганяють з сiл. От i я, хоч i князь, i грецької вiри, а зубожiв зусiм. Не маю за вiщо полагодити свiй палац, полагодити господарську справу. Ось бачте, як я обносився. Одежа на менi аж свiтиться.

- Князю! сядь-бо та сиди! Не бiгай так швидко! - крикнула Любецька. - Будеш потiм стогнати цiлу нiч... В князя слабiсть в ногах, йому не можна так швидко ходити, а вiн таки ходить, - тихо промовила Любецька до Виговського.


Виговський глянув на старе убрання на князевi. Врiвнi з князем Виговський, убраний в новий оксамитовий кунтуш, обшитий золотими позументами та шнурками, здавався багатирем.

- Але що ж, князю, маємо робити, коли дiло вже сталося? Польща догоджала шляхтi, але пригноблювала козакiв. От через це й все лихо скоїлось, - несмiливо обiзвався Виговський.

- Нащо нам козаки? Не люблю я через це козакiв! - прохопився князь, никаючи од кутка до кутка, - поганi вони люди, бо накоїли нам лиха. Ми понесли велику втрату, ми стали трохи не старцями! - вже не говорив, а репетував князь i швендяв по свiтлицi так швидко, неначе йому хто насипав приску за халяви.

- Князю! сядь, бо цiлу нiч кричатимеш та стогнатимеш! Знов буде тобi судомити ноги. Ой Господи!

- Княгине! сиди собi, коли тобi незавiзно, а до мене не чiпляйся! - одповiв з криком Любецький.

- Та годi вже, годi! Тiльки дурно себе тривожиш! - обiзвалась княгиня i почала тихо розмовляти з Павловською.

Павловська трохи не на вухо сказала княгинi, що Виговський сватає Олесю Стеткевичiвну. Княгиня замовкла, надулась, неначе розсердилась на свою родичку.

Князь пересердився, вгамувався й сiв; вiн втомився од гнiву й бiгання i важко одсапував. Виговський задумав тепер приступити до дiла, хоч примiчав, що князь неласкаве подивиться на його сватання.

- Я оце прийшов до вашої княжої милостi по великому дiлу задля мене. Я думаю сватати панну Стеткевичiвну, вашу родичку. Вона ласкава до мене i дала вже менi слово. Але вона сирота, а ваша милiсть доводитесь їй родичем. Чи згодитесь ви з княгинею видати за мене вашу небогу? - промовив смiливо Виговський.

Князь швидко пiдвiв голову, аж кинувся, неначе хто кинув на його стрiлою i влучив в груди.

- Ти хочеш женитись з Оленою Стеткевичiвною?

- Хочу, i хочу знати думки вашої милостi про це велике задля мене дiло.

-Гм... гм... Не радив би я Олесi виходити замiж за козака. Я не люблю козакiв! - знов, спахнувши, промовив князь. - Не буде од мене на це згоди. Одначе... одначе... Олена має ближчих родичiв i опiкунiв. Прошу, питайте в їх!


- Але, князю, коли буде ласка вашої милостi й згода, то все-таки й ваша милiсть допомiг би менi в цьому дiлi. I ви, княгине, допомогли б менi, i вас прошу про це дiло!

Княгиня перестала розмовляти з Павловською i надулась. Вона й не глянула на Виговського, а тiльки поглядала на князя, неначе говорила: "I як вiн насмiлився сватати родичку князiв i сенаторiв, цей козак з убогих шляхтичiв з села Вигова?" Князь мовчав i тiльки крутив свої довгi сивi вуси. Усi замовкли. В свiтлицi стало тихо. Всiм було нiяково. Князь не мав охоти говорити й мовчав, неначе був дуже зобиджений.

В той час дверi помалесеньку заскрипiли i далека княгинина родичка з маленькою головкою внесла кубки i здорову пляшку старого меду. Князь мовчки поставив кубки на стiл, мовчки налив їх медом, випив сам i подав кубок Виговському й Павловськiй. Всi пили мед i мовчали. Княгиня була нiби сердита: гнiв свiтився в її очах. Вона дуже не любила козакiв, бо була католичка.

Випивши кубок, Виговський встав i почав прощатись. Встала й Павловська, невесела й задумана. Князь i княгиня розпрощались неласкаво, неначе виганяли з свого дому Виговського.

- Погана справа для мене в цих князiв! - промовив Виговський до Павловської, вийшовши з дому, - неласкавi до мене цi князi.

- Їдь, пане Йване Остаповичу, в Мокрани до Олесиного опiкуна, поговори з ним. Може, з ним буде тобi лiпша справа.

Павловська з Виговським вернулись додому i ввiйшли в свiтлицю. Олеся сидiла на канапi, пiдперши щоку долонею, i дуже задумалась. Вона сiла в такiй позi, як тiтка з Виговським вийшли з дому, i сидiла непорушне, доки вони вернулись. Олеся передпочувала, що скажуть князь Любецький i княгиня, бо знала, як вони ненавидять гетьмана Богдана i козакiв. Багато дум передумала вона, сидячи в тихiй свiтлицi. Вона щиро полюбила Виговського, але догадувалась, що матиме багато клопоту, доки допровадиться дiло до кiнця.

- Нi з чим вернулись? - тихо спитала Олеся в тiтки.


- Нi з чим! - сказала сумно тiтка. - Як заговорив Iван Остапович, що хоче тебе сватати, князь i княгиня понадимались i говорити з нами не схотiли. Князь набундючився, як iндик, бiгає по свiтлицi та тiльки: бу-лу, бу-лу, гу-лу! Мовчки випили ми по кубковi меду, мовчки й з свiтлицi вийшли.

- Пане Виговський! прибудьте до нас в Мокрани i поговорiть з моїм старим дядьком Христофором! Може, вiн буде до вас ласкавiший за князя Любецького. Але чи так, чи iнак, а я буду ваша, хоч би уся рiдня стала менi на дорозi i ставила менi притичини! - сказала Олеся i гордо пiдвелася з мiсця. - Не буду я слухати родичiв!

Виговський подякував i поцiлував Стеткевичiвну в руку, потiм розпрощався i вийшов з свiтлицi.

- Не забувайте ж нас! - гукнула до Виговського через порiг Павловська.

 

III

Двiр покiйного Богдана Стеткевича стояв край невеличкого полiського села Мокран, на ледве примiтному невеличкому пригорку, неначе вiн вилiз на той горб, рятуючи себе од болота, котре з трьох бокiв суспiль облягало Мокрани. З високою гострою зчорнiлою покрiвлею з двома узькими баштами, котрi були приставленi на двох углах, з товстими стiнами i узенькими вiкнами, мурований стародавнiй палац був схожий на теперiшню поганеньку гуральню, задимлену, чорну й непривiтну. Поверх покрiвлi стримiли мурованi високi й товстi димарi, прикритi зверху од дощу вимурованими шапками, в котрих чорнiли з двох бокiв дiрки. Цi високi й широкi димарi здалеку були схожi на високi улики, прикритi зверху книшами або якимись чудернацькими паляницями. На чотирьох рогах палацу були поробленi мурованi зверху узькi, внизу широкi пiдпiрки: здалеку здавалось, нiби палац, неначе черепаха, розчепiрив свої купецькi товстi нiжки i налагодився злiзти з пригорка, але нiяк не мiг рушити з мiсця. Палац був кругом обкопаний глибоким ровом, а на окопi стримiв гострий дубовий частокiл. За окопом лиснiли болота, котрi подекуди зеленiли осокою та густими очеретами. В густiй осоцi подекуди неначе тонули круглi кущi верболозу та вiльшини. За палацом розкинувся розкiшний старий садок, в котрому подекуди стояли старi важкi дуби. Кругом палацу за Мокранами на всi боки мрiли зеленi сосновi бори, неначе зелене ї гладеньке море облягало кругом i палац, i село. I тiльки подекуди над сизо-зеленими борами високо витикались гостроверхi старi-престарi ялини, неначе дивились розкидчастими гiлками на те море борiв та старих дубових лiсiв.


Олеся Стеткевичiвна приїхала з Києва в Мокрани i цiле лiто ждала в гостi Виговського. Але вже й лiто минуло, а вiн не приїздив. Вже й жнива минули, настала Перша Пречиста, а його не було. Олеся засумувала i не раз в думцi нарiкала на чоловiкiв, що вони непевнi люди, не вмiють додержати свого слова.

"Може, вiн знайшов iншу, кращу за мене i покохав її, а мене забув? - думала не раз Олеся, ходячи по старому садку з сумною думою на чолi. - На свiтi всього трапляється. А може, вiн одкинувся од мене через те, що його обидила моя рiдня, отi князi Любецькi. Вiн вищий урядом за тих моїх родичiв, князiв Любецьких та Соломирецьких. Вийшовши за його замiж, я була б велика панi мiж козаками, вартнiша за зубожiлу княгиню Любецьку; тодi й я високо пiдняла б голову i згорда дивилась на тих усiх князiв. Я їм тодi дам себе знати!" - марила Олеся, ходячи попiд старими яблунями, гордовито пiднявши голову вгору i поглядаючи на яблунi, де рясно бiлiли й червонiли на гiлках здоровi вже достигаючi яблука.

Настав вечiр. Олеся вернулась в свою кiмнату i, засвiтивши восковi свiчки, взялась до роботи з своєю вже немолодою родичкою по батьковi Рудницькою.

Павлина Рудницька, пристаркувата панна, доводилась її батьковi сестрою в первих. Овдовiйши, Богдан Стеткевич запросив до себе Рудницьку за хазяйку i за товаришку для Олесi. Рудницька була з небагатого роду i з охотою перейшла на життя до Богдана Стеткевича. Негарна з лиця, сухорлява, чорненька, але проворна й розумна, Павлина Рудницька i на старостi лiт зосталась такою ж романтичною i мрiйною, якою була замолоду. Вона не втратила надiї вийти замiж за гарного, хоч i убогого жениха, все сподiвалась, що вiн звiдкiльсь-таки приїде до неї, несподiвано закохається в неї, i вона пiде за його замiж, виїде з ним кудись далеко на самий край України або Польщi, в якiсь широкi степи або в дикi пущi, i буде з ним проживати щасливо. Панна Павлина була письменна, любила читати, дiставала книжки в багатих сусiд-дiдичiв, прочитала кiлька стародавнiх рицарських романiв, переложених на польську мову, i пам'ятала їх трохи не до словечка, до останнiх дрiбних подiй. Часом вечорами находила на неї охота оповiдати тi рицарськi iсторiї Олесi, i вона вмiла дуже гарно розказувати, так що Олеся слухала її оповiдання, неначе сама читала книжку. Панна Павлина любила читати i церковнi книжки, а найбiльше любила читати житiя святих.


Кiмнати, в котрих жили панна Павлина та Олеся, були невеличкi й невисокi. Невеличкi вiкна з круглими маленькими шибками, пробитi височенько в товстих стiнах, нiби заглядали в кiмнати i неначе не насмiлювались пропускати багато свiтла знадвору. Темнуватi вдень, кiмнати ввечерi, освiтленi свiтлом, були багато привiтнiшi й приємнiшi, вистланi килимами, чисто прибранi, обвiшанi образами в дорогих золочених шатах. Панна Павлина сiла на стiльчику коло розiпнутої на здорових пальцях основи i почала вироблювати килим. Олеся сидiла коло столика i вишивала шовком та золотом покрiвець на аналой для церкви. Через одчиненi дверi свiтилась лампадка перед образами в Олесинiй опочивальнi, застеленiй килимами. Восковi свiчi розливали доволi свiтла на невеличку кiмнатку панни Павлини. В кiмнатках було тихо, спокiйно й чисто, як в монастирських келiях в черничок.

- От i лiто минає, а Виговський не приїздить до нас! - тихо почала говорити панна Павлина. - Не дай, Господи, як вiн не приїде! Ох, як буде важко та тяжко тобi, серце Олесю!

- Я й сама не знаю, чому вiн так запiзнився. Може, його гетьман не пускає, може, в його роботи багато, бо вiн менi натякав, що при гетьмановi Богдановi служба дуже важка, - обiзвалась Олеся.

- Коли б через це, то ще нiчого. Був i в мене жених... гарний, гарний, чорнявий, як намальований. Ох, ох! Бував вiн в покiйного мого панотця частенько, а потiм через пiвроку почав присватуватись до мене. Я й слово своє дала, а вiн як поїхав, як заїхав десь далеко, на вiйну, чи що, та тiльки я його й бачила. Ох! Не йму я вiри тим паничам. Якi вони непевнi в словах! Якi вони змiнчивi! Як вони граються нашим серцем, неначе м'ячиком! Ох, ох, ох! Я в цьому вже пересвiдчилась, - говорила панна Павлина i разом з тим зiтхала так важко як людина, котра на вiки вiчнi втратила когось дорогого для серця.

-Виговський не з такiвських, цьоцю Павлино, я певна, що вiн не з такiвських. Вiн розсудливий, певний чоловiк, бо вже не дуже молодий. Вiн не повинен не додержати свого слова.


- Вiр, вiр їм, моє серце! А я вже звiрилась раз i другий, то й буде з мене на ввесь вiк. Один мiй жених присватався до мене. Тато не хотiли видавати мене за його, бо вiн був дуже вбогий шляхтич. Тодi вiн намовив мене, щоб я втiкла з ним, їй же богу, признаюся, що я вже хотiла з ним тiкати! - i вiн, як поїхав, то вже й не вернувся! - бiдкалась панна Павлина плаксивим голосом. - Ой, не йму я їм вiри од того часу, i всiм паннам буду заказувати, щоб не йняли їм вiри.

- Цьоцю Павлино! Виговського становище поважне й високе: йому нiяково дурити мене, дочку Богдана Стеткевича i князiвни Соломирецької. Є, мабуть, якась iнша притичина, а дурити мене, родичку сенаторiв та князiв, такому поважному й немолодому козаковi нiяк не випадає.

- Може, ти й правду кажеш, - сказала тiтка.

- Цьоцю! Розкажiть менi якусь iсторiю. Ви так гарно розказуєте, неначе по книжцi читаєте, - просила Олеся.

- Не знаю, що б тобi розказати. Хiба розкажу тобi про Олексiя, чоловiка Божого.

Олесi не хотiлось слухати про святих. Згадка про Виговського направила її думки на iншу стежку: їй заманулось говорити або слухати про любощi.

- Потривайте, цьоцю! Розкажiть менi яку iсторiю про рицарiв! Ви багато знаєте тих iсторiй.

- Потривай! Нехай пригадаю, - сказала тiтка.

- Де то ви, цьоцю Павлино, дiставали тi книжки з такими цiкавими iсторiями, котрi ви менi розказували?

- То, серце Олесю, ще як мiй панотець служив за управителя в одного польського пана на Волинi, то вiн випрошував тi книжки в пана задля мене, бо знав, що я дуже люблю читати. Я тобi ще не розказувала однiєї iсторiї про молодого рицаря Германа. А ця iсторiя дуже схожа на твою iсторiю з Виговським.

- Схожа! - аж крикнула Олеся i перестала вишивати. - Розкажи ж менi, серце цьоцю, ту iсторiю, коли вона схожа на мою.

- Це дiялось десь далеко за границею, в нiмецькiй землi. Там жив дуже багатий рицар, князь Адольф. В його була одним-одна дочка Розалiя, гарна, як янгол; бiла-бiла, з русявими кучерями; щоки в неї були свiжi та рум'янi, як рожi, уста, як тi коралi, а очi блакитнi, як небо. Батько її був багатий рицар i мав своє чимале царство як король. Багато молодих рицарiв наїздило в палац, багато їх сваталось за Розалiю, але вона нi за кого не хотiла виходити замiж. Вже батько й мати сердились на неї, силували її вибрати собi жениха, а вона неначе затялась: не хочу та й не хочу, бо тi усi женихи менi не до вподоби.


- Чого ж то так? Чи не думала вона постригтись в черницi? - спитала в тiтки Олеся.

- Нi, не думала... Раз якось старий рицар Адольф з жiнкою та дочкою плили на суднi по якiйсь великiй рiчцi. Плили вони коло якогось мiста. За мiстом на горi над рiчкою стояв палац з баштами. В той час на човнах гуляли по рiчцi молодi рицарi i з ними гуляв молодий хазяїн того палацу, Герман, красунь на всю нiмецьку землю. Човни плили за судном. Розалiя стояла на чердаку того судна, спершись на порученчата; вона вглядiла того красуня. Рицарi примiтили Розалiю i не могли надивитись на неї, така вона була гарна та пишна. Вони почали кидати їй на судно квiтки; кинув червону рожу й Герман. Розалiя нагнулась, взяла ту однйм-одну рожу, заквiтчала нею свою русу косу i осмiхнулась до Германа. Од того часу вона любила його одного i не могла його забути, неначе вiн причарував її своїми очима. А батько й мати Розалiї про це нiчого не знали й не вiдали.

Ото Розалiя все одвертається од женихiв та одсилає їх з батькового палацу нi з чим. Батько її й каже до своєї жiнки:

"Зберу я в себе в дворi рицарiв на великий турнiр; нехай вони вчинять велику рицарську битву. Може, Розалiя не любить паничiв з лиця, але полюбить того, хто виявить велику силу й зручнiсть на турнiрi, хто покаже себе найдужчим й найсмiливiшим i поб'є усiх значних борцiв-рицарiв".

Старий князь Адольф, порадившись з жiнкою, дав оповiстку в своєму царствi i по всiй нiмецькiй землi, що вiн весною, через тиждень пiсля Великодня, буде справляти при своєму дворi великий турнiр, i щоб до його з'їжджались усякi рицарi, хто має охоту показати свою силу i свою зручнiсть в битвi; найзручнiшому побiдниковi на турнiрi князь Адольф обiцяв великi нагороди, котрi буде роздавати його дочка Розалiя, i коли рицар-побiдник сподобається Розалiї, то князь видасть її за його замiж.

Прийшла весна, минув Великдень. Рицар Адольф велiв збудувати для турнiру здорове забудування з просторним круглим майданом посерединi. На помостi, кругом майдану, попiд стiнами поставили стiльцi, понакриванi червоним дорогим сукном. Проти брами князь звелiв поставити на високому помостi шовковий намет, а серед намету поставити широкий трон, вкритий золотою парчею. Почали з'їжджатися рицарi звiдусiль, а разом з ними прибували i їх батьки, матерi й сестри, i усякi гостi, щоб подивитись на той турнiр i на славну красуню Розалiю. Князь звелiв зарiзати двадцять волiв, пiвсотнi баранiв, звелiв убити усякої птицi, викотити з льохiв кiлька бочок старого вина, щоб приймати гостей.


Настав день турнiру. Князь Адольф, його жiнка та дочка посiдали на тронi проти ворiт, кудою в'їжджали на конях рицарi. Ввесь намет, усi стiни вгорi були обвiшанi гiрляндами з листу та квiток. Усi гостi розмiстилися навкруги на стiльцях та ослонах. Почали виїздити на конях рицарi в залiзних позолочених панцирях, в залiзних шапках. Почалася битва. Багато молодих рицарiв виїжджало на битву, але мiж ними не показалося нi одного мiцносилого та дуже смiливого. Вже сонце пiдбилося високо вгору, коли несподiвано на майдан виїхав якийсь несподiваний рицар з закритим лицем, ввесь нiби закований в позолочене залiзо. Пiд ним кiнь аж вигравав, аж танцював. Сам рицар був рiвний станом, плечистий; вiн гордо почав викликати на битву рицарiв. Рицарi виїжджали проти його, але вiн усiх вибивав з сiдла; вони падали з коней на землю, неначе стиглi яблука сипались з дерева. Всiх вiн побив i вийшов побiдником. Князь, княгиня, усi гостi в один голос, як один чоловiк, крикнули йому: "Гарно! Вiват!" Князь покликав його до своєї ложi, i князiвна Розалiя подала йому букет з рож, дорогий золотий кубок, потiм зняла з себе дорогий шовковий шарф, перев'язала йому через плече, а на тiй перев'язi почепила меч з золотим держалном. Батько запросив його i усiх рицарiв до себе на обiд до свого двору.

Настав час обiду. Рицарi почали збиратись в замок. Прийшов i невiдомий рицар, все ще закутаний в збрую i з закритим видом. Вже гостi почали садовитись за столи, а рицар все стояв i не одкривав лиця.

- Одкрий же, смiливий рицар, свiй вид, щоб ми знали, хто ти такий, i привiтали тебе як рицаря i як чоловiка. Просимо тебе сiдати з нами за стiл! - промовив господар до гостя.

Молодий рицар одкрив вид. Розалiя, як стояла, так i впала на софу: то був той красунь, котрого вона бачила на Рейнi як плила на суднi. Старий батько помаленьку пiдвiвся з мiсця i почервонiв, його очi блиснули гнiвом i помстою.

- Ти - Герман! Ти - син мого закатованого ворога! Твiй батько колись напав на мiй замок, ограбував його, загнав ввесь мiй товар в поля, заграбував мої червiнцi, попалив ввесь мiй хлiб, ще й погнав у полон сотню моїх хлопiв! Ти - син мого ворога, котрого я ненавиджу i не прощу його, поки й мого вiку!


<< предыдущая страница   следующая страница >>