litceymos.ru   1 ... 18 19 20 21 22

- Знає про це король... це правда. Але коли король знає, то тiльки через тебе, гетьмане, - знов обiзвався зi злiстю Ковалевський.

Тимiш Носач стояв мовчки i тiльки од злостi крутив свого довгого вуса.

Гетьман гордо випростався на ввесь свiй високий зрiст i сказав:

- Що зроблено, то зроблено, i не нам його переробляти. Прошу старшину пам'ятати про свої обов'язки до найяснiшого нашого короля й добродiя i до нас, гетьмана i великого князя.

Старшина замовкла. Генеральний писар Груша облесливо промовив:

- Передаємо наше поздоровлення ясновельможнiй гетьманшi i великiй княгинi!

- От вона зараз буде, - сказав гетьман i вийшов в дверi. Фараонова дочка й очерет знов з'явились перед очима старшини.

Через одну хвилину два козаки знов одчинили дверi i стали по обидва боки, неначе вкопанi. В дверi увiйшла гетьманша з повагом, горда та пишна. Княжа дiадема лиснiла й блищала, аж сипала промiнням. Золоте намисто, перли, золотi позументи, золотi парчевi квiтки на шовковому кунтушi сипали од себе сяєво кругом нової великої княгинi. Вона увiйшла i стала серед свiтлицi. Слiдком за нею вийшов Виговський i став поруч з нею.

Старшина поздоровила Виговську з святками i з великим князiвством. Вона подякувала тихим голосом. Усi полковники та сотники пiдступали до неї та цiлували її в руку i в плече. Вона не поцiлувала в плече нi одного полковника.

Гетьман i гетьманша трохи постояли серед свiтлицi, трохи побалакали з деякими посланцями. Виговський розпитав в посланцiв, як приймали їх в Варшавi, як вони давали присягу на пiдданство королевi, а потiм поклонився усiм полковникам. Гетьманша так само поклонилась заразом усiм одним поклоном i тихою ходою вийшла з свiтлицi. Слiдком за нею вийшов i гетьман, не запросивши старшини до себе на празниковий бенкет, як то бувало переднiше. Два козаки зачинили за ними дверi.

- Осавул Ковалевський страшний задля мене, - тихо промовив Виговський до жiнки. - Вiн мене зсадить з гетьманства i з великого князiвства, але не дiжде вiн цього. Треба йому чики-чики! - сказав гетьман i показав на горло, чикаючи пальцем по своїй горлянцi. - Пошлю найнятих убiйникiв, горлорiзiв-татар, нехай його десь застукають та й чики по горлi!


- Це наш закатований ворог: вiн нам накоїть багато лиха, - сказала ще тихiше гетьманша.

Уся старшина, усi посланцi стояли, терлись, м'ялись, тупцяли, все сподiвались, що гетьман знов вийде i запросить усiх на празниковий бенкет, як звичайно бувало переднiше. Але дверi в свiтлицю не одчинялись, неначе їх хто замкнув i припечатав. Фараонова дочка мовчки дивилась на старшину i неначе смiялась з їх. Усi постояли, потупцяли та й розiйшлись.

- Ого-го! Виговський вже став не той! - смiливо гомонiла старшина. - Вже не осмiхається й не кланяється низенько.

- Коли б тобi хоч сiсти попросив! коли б тобi дав хоч по чарцi за труда! - гомонiли деякi сотники та посланцi.

- Ото добра закуска, нiгде правди дiти! - говорив гордовитий Ковалевський. - Оце гаразд наїлись, напились в гетьмана, та й... бувайте здоровi!

- В мене вже аж хмiль вдарив в голову од гетьманського вина. Добрий могорич поставив нам Виговський! - жартував Носач.

- Буде вiн нам ставити ще кращi могоричi! Щось вiн занадто гордо пiдняв голову, як став великим князем з ласки королiвської, а не з нашої, - гомонiли Ковалевський та Золотаренко. - Не король вибрав Виговського, а ми! А коли ми його вибрали, - то можемо й скинути з гетьманства. Високо вiн лiтає, та низько сяде.

Вже аж третього дня 3елених свят гетьманшин брат, сотник Юрiй Стеткевич, вговорив сестру та гетьмана, щоб вони запросили старшину та посланцiв на бенкет. Гетьман i справдi запросив до себе, але не всiх полковникiв та сотникiв, а тiльки тих, що були йому вiрнi i дiстали од короля шляхетство. Це ще бiльше роздратувало козацьку старшину. Чутка про те, що не всi козаки дiстали право шляхетства од короля, навiть не всi полковники й сотники, облетiла по всiх полках. Невдоволена старшина почала нарiкати на короля й гримати на гетьмана. Гетьмановi про все виказували вiрнi йому козаки. Бiльше за всiх пiдбурював козакiв Ковалевський. Гетьман задумав звести його з свiта i пiдiслав потаємцi до його своїх шпигунiв i убiйникiв. Але вбити Ковалевського їм не вдалося, а слава про цей гетьманiв замiр пiшла по всьому Чигиринi.


Дiставши грамоти од короля, гетьман визволив з тюрми московського посланця Портомоїна i одiслав його в Москву з грамотою до царя, в которiй нарiкав на Олексiя Михайловича за те, що вiн розiслав по Українi унiверсал i звав гетьмана зрадником. Сам гетьман зараз розiслав по всiх полкових мiстах, по всiх мiстечках свiй унiверсал, в котрому вiн оповiщав, з якої причини вiн одiрвав Україну од Москви i оддав Польщi. Усе поспiльство, усей народ, усi простi козаки загули, закричали проти цього гетьманського вчинку. Тiльки десять рокiв минуло, як народ визволився од польського ярма. Польське лихолiття було ненависне народовi й простим козакам. Люди не встигли забутись про панщину, про всi неправди й притиски од панiв та ксьондзiв. Народ боявся, що знов вернуться на Україну вигнанi Богданом католики-пани i силуватимуть його до панщини, що Польща знов заведе унiю на Українi, знов напустить єзуїтiв та ксьондзiв, знов нашле на Україну свого вiйська, котре прийдеться вдержувати на харчах. Московськi бояри й воєводи почали пiддержувати пушкарiвську партiю в Полтавi, ворожу до гетьмана. В Полтавському полку вибрали за полковника Пушкаревого сина Кирика, котрий скликав до свого полку невдоволених хлопiв i назвав їх "дейнеками".

Гетьман не вважав на народ i на козацьку старшину, що була неприхильна до Польщi. Вiн знав, що усi полковники на Правобережнiй Українi будуть встоювати за ним, будуть тягти до Польщi; вiн сподiвався, що коронний обозний Андрiй Потоцький стане йому до помочi, бо вже привiв польське вiйсько на Правобережну Україну i став станом в Бiлiй Церквi. Гетьман назначив Немирича рейментарем над польським "затяжним" вiйськом i послав його за Днiпро, де було чимало полковникiв, ворожих для гетьмана. Немирич перевiв польське вiйсько через Днiпро i поставив його в Чернiговi, Нiжинi, Борзнi й iнших мiстах Лiвобережної України. Нiжинський протопоп Филимонов давав про все звiстки в Москву. До його пристав Богданiв шурин, полковник нiжинський Василь Золотаренко, котрому хотiлось видерти гетьманську булаву з рук Виговського; пристав переяславський полковник Тимiш Цюцюра, котрому так само заманулось дiстати гетьманську булаву, запобiгши ласки в московських воєвод. Яким Сомко, брат першої Богданової жiнки Ганни, так само хотiв стати гетьманом. Запорозька Сiч i славний її отаман Iван Сiрко встали проти Виговського i оступились за Богданового сина Юрiя, котрому вони хотiли доручити гетьманство. На Українi тлiло, жеврiло, i огонь був напоготовi спахнути. Виговський знав про це i оповiстив збiр на раду в Канiвiцинi коло Германiвки. Вiн хотiв сповiстити там королiвський унiверсал на пiдданство козакiв королевi.


 

IX

Зачувши про цей гетьманський вчинок, старий Лютай так i скипiв. Цiлий день ходив як сам не свiй, сердився, з усiма лаявся, чiплявся до жiнки, лаяв Маринку, а по обiдi звелiв синовi запрягти коня в вiзок i побiг в Чигирин до своїх старих приятелiв.

Того таки дня ввечерi Маринка примiтила, що Демко все шепочеться з сином, все виходить з хати i розмовляє з ним нишком то в ганку, то на причiлку. Пiсля вечерi, вже смерком Маринка заглядiла в вiкно, що старий Лютай неначе крадькома пройшов попiд вiкнами в садок i понiс здоровий бутель горiлки, прикривши його полою жупана. Слiдком за батьком майнула пiд вiкнами постать Зiнькова. Зiнько понiс два здоровi хлiби пiд обома пахвами, накинувши наопашки жупан i прикривши хлiб полами. Перегодя Маринка примiтила, що пiд вiкнами майнула ще одна висока постать i простувала з гори в садок. Вона впiзнала полковника Джеджалика, найлютiшого ворога полякiв та Виговського. За ним знов майнув хтось крадькома, неначе закрадався з-за хати, щоб когось впiймати, а за ним ще пройшло два старi дiди.

Маринку взяла цiкавiсть. Свекрухи не було в хатi. Дитина вже спала. Вже й слуги поснули. I в хатi, i в дворi було тихо. Маринка вибiгла з хати i побiгла стежкою в садок. Старий садок рiс по крутiй горi i спускався з горбка в глибокий ярок. Старi грушi та яблунi неначе заливали вщерть той яр густим гiллям. Маринка спинилась коло густих кущiв лiщини та калини. Вона почула, що в яру гомонять люди. Гомiн, тихий i здержливий, часом здужчувався, то знов затихав, ставав тихий, як шелест листу. В садку пiд старим гiллям було поночi, аж чорно, неначе в погребi, i звiдтiля розносився тихий, але густий гомiн. Маринцi здавалось, нiби десь в пасiцi вийшло з уликiв два або три рої разом i гули на всю пасiку.

"Що це за диво? Якi це люди зiбралися в гущавинi садка в цьому глибокому яру? I чого вони зiбрались не вдень, а вночi? I старий Лютай, певно, тут, i Зiнько простував сюди крадькома, потай од мене. I тi, якiсь темнi високi постатi, певно, йшли сюди..."


Маринка виглянула з-за кущiв i знов побачила, що з другого боку садка знизу простували попiд коноплями з десяток чоловiка i неначе пiрнули в гущавину садка. Маринцi стало чогось страшно, не вважаючи на те, що од неї дуже близько ворушились i гомонiли люди, що вона не сама стояла в чорнiй темрявi, а побiч живих людей.

"Щось та є! Не дурно ж старий свекор прикривав полами бутель, а Зiнько хлiб? Може, це якесь козацьке потайне чарiвниче святкування?" - подумала Маринка i несподiвано зразу вся охолола, їй здавалось, що от-от незабаром блисне огонь на небi, i в садок, у чорний яр, впаде з неба огневий змiй; їй здавалось, що помiж кущами заворушаться дiдьки, виставлять здоровi роги, вишкiрять здоровi червонi залiзнi зуби, розпеченi на жару. Маринка почувала, що в неї по спинi пiшов мороз, що її морозить всю од голови до нiг. Зуби застукали в ротi, неначе в пропасницi. Вона боялась рушити з мiсця, не мала сили тiкати, неначе її ноги приросли до землi. Вона чула багато оповiданнi в про запорожцiв-характерникiв, про їх чари, i їй здалося, що тi чарiвники-запорожцi наїхали до старого Лютая в гостi темної ночi, при ясних зорях, наїхали не в двiр, а потаємцi зайшли в глибокий чорний яр, в густий старий садок, щоб справляти якийсь чарiвничий бенкет, щоб чинити якiсь чари вкупi з господарем, її свекром, потай од людських очей.

Мiж кущами в чорнiй iмлi блиснув огонь, неначе затлiлась жарина; коло неї рядком спахнула друга жаринка, а далi третя й четверта, а потiм зажеврiв цiлий рядок червоних жаринок. Гомiн гув в яру, неначе бджоли гули в уликах. Маринцi здалося, що огонь от-от спахне пiд її ногами, що чарiвники-запорожцi дiзнаються, що вона стоїть за кущами, i спалять її пiдземним огнем за її цiкавiсть. Вона напрудила свої сили i одскочила за другий кущ калини. Несподiвано гомiн ущухнув. В яру стало тихо й мертво. Маринка почула тихий голос. Вона впiзнала той голос - то говорив старий осавул Лютай.

- Старi брати товаришi, i ви, запорожцi. Гетьман постановив в Гадячi умову з королем: вiн з декотрими полковниками та недоляшками, православними панами знов запродав Україну Польщi. Вже й посланцi його, посланi в варшавський сейм, вернулися з Варшави. Король прийняв Україну пiд свою державу. Козацька старшина дiстала од короля препоганий для України гостинець - шляхетське право. Знов настануть для України старi порядки! Знов прийдеться одбиватись од польської нахаби! Може, знов пани помаленьку повертаються на свої землi, заберуть народ до панщини. Гетьман з козацькою старшиною заведуть нове шляхетство, нових панiв замiсть старих.


- Не попустимо цього! не попустимо! Поляжемо покотом на полi битви, накладемо своїми головами, а цього не попустимо гетьмановi! - зашепотiли старi козаки.

- Смерть гетьмановi! Повiсити б за це дiло Виговського на першому деревi на гiлляцi!

- Повiсити його на воротях його двору! - гомонiло кiлька запорожцiв, котрих запорозький отаман Iван Сiрко прислав в Чигирин на розвiдки.

Маринка з переляку iздригнулась. Вона все тепер втямила: вона постерегла, що старий Демко задумав пiдняти бунт проти гетьмана i вбити його, i для цього зiбрав потаєнцi в свiй садок на яру своїх прихильникiв та однодумцiв. Маринцi неначе з'явилась жива гетьманша. Гетьманша нiби стоїть над вбитим гетьманом i ламає з горя руки. Гетьман пiдплив своєю кров'ю i лежить порубаний та пострiляний.

"Побiжу до гетьманшi зараз! зараз, i остережу її i все розкажу! Гетьманша тепер пробуває в Чигиринi... приїхала з Суботова", - блиснула, як блискавка, в одну мить думка в Маринки. Але її взяла жiноча цiкавiсть: їй хотiлось послухати, що говоритимуть далi. Страх чарiв, страх од нечистої сили вже минув.

- Смерть польському наймитовi! Смерть королiвськiй собацi! Смерть польському пiдлизi! Смерть пронизi! - говорив один запорожець, i його голос пронизував густий гомiн, як рiзкий крик чайки пронизує шум i завивання бурi на морi.

- Послухайте, панове, моєї ради! На що нам здалася смерть гетьмана? Ми лiпше вхопимо його в його палацi i виженемо в Польщу! - гомонiв чийсь голос, i Маринка впiзнала чистий дзвiнкий Зiнькiв голос.

- Смерть Виговському! Повiсити його на брамi! - загомонiли запорожцi i наймити з близьких козацьких броварiв.

- Вiн хоче знов приневолити нас до панщини! Полковники хотять стати панами, знов завести шляхетчину! Це гарно! Не треба нам панiв! Смерть гетьмановi! - не вдержався один наймит з броварнi.

- Приятель Виговського Юрiй Немирич, хоч i православної вiри шляхтич, вже навiв польського вiйська в Чернiгiв, Борзну та Нiжин. Польськi жовнiри вже вимагають, щоб їх харчували нашi села й городи. В Нiжинi i в iнших мiстах козаки вже збунтувались i вирiзують жовнiрiв. Сам Немирич втiк з Нiжина. Козаки застигли його коло села Свiдовця i порубали на шматки його! Ми через тиждень вночi проти понедiлка нападемо на Виговського двiр i вхопимо його живцем, - говорив Демко Лютай.


"Проти понедiлка вночi... Дам знати гетьманшi! Дам знати, хоч би прийшлось i вмерти", - подумала Маринка i, як стрiла, полетiла з кущiв на гору, вбiгла в хату, впала на постiль i заплющила очi, прикинулась, нiби вона спить. Але вона не спала всю нiч. Соннота та дрiмота неначе втiкли од неї i пiшли по хатах до людей, щасливiших за неї. Маринка встала з постелi, як тiльки почало розвиднюватись. I старий Лютай, i Зiнько спали довго i повставали вже як сонце височенько пiдбилося вгору. Маринка поралась, заводилась готувати снiдання. Посiдали за стiл снiдати. Маринка все спускала очi вниз i не могла глянути просто в вiчi нi свекровi, нi Зiньковi. Їй було нiяково з ними вкупi за столом i дивитись їм в вiчi. Їй здавалося, що вона нiби щось вкрала в їх i недобре сховала.

"Побiжу до гетьманшi сьогоднi... одпрошуся в Зiнька та свекрухи нiби по дiлу. Але по якому дiлу менi одпрошуватись, коли нiякого дiла нема? Коли б часом старий не догадався, чого я прошуся до гетьманшi... В гостi до гетьманшi не випадає проситись, бо сьогоднi будень, та й роботи чимало. Пiду завтра або пiслязавтра", - думала Маринка, втупивши очi в землю, їжа не йшла їй на думку. Вона все нiби бачила перед собою гетьмана, порубаного, порiзаного ножами, бачила, що нiби вiн плаває в своїй власнiй кровi. Щодня пiсля того Маринка думала одпроситись до гетьманшi в гостi, i щодня не ставало в неї смiливостi й запикнутись про це перед Лютаїхою та Лютаєм.

Тиждень минав. Настала субота. В суботу було роботи в господарствi ще бiльше. Маринка мучилась, трохи не плакала.

"Одпрошуся завтра до церкви, а з церкви забiжу до гетьманшi", - подумала Маринка i заспокоїлась, думаючи, що вона попередить напад козакiв на гетьмана.

Тим часом того тижня гетьман трохи не загинув од руки полковника Джеджалика. Задумавши небезпечне для себе дiло, Виговський знов найняв татарську орду. Карач-бей привiв орду i отаборився в степу. Гетьман виїхав до татар, щоб стати з ними в спiлку. Пiсля присяги i козаки, й татари пили та гуляли. Виговський по своєму звичаю не пив, тiльки прикинувся п'яним. Ввечерi вiн увiйшов в свiй намет, але не лiг в йому спати, а пiдняв полу намета i шмигнув в татарський стан. П'яний Джеджалик увiйшов в намет i шаблею порубав тiльки постiль Виговського...


В недiлю Маринка пiшла до церкви, впала на колiна i молилась, щоб Бог одвернув напасть од гетьмана та гетьманшi. Пiсля служби Божої Маринка не пiшла, а бiгцем побiгла до гетьманського палацу.

"Але як менi сказати про змову козакiв вбити гетьмана? На кого ж це я думаю виказувати? Невже менi доведеться виказувати на свого свекра та Зiнька? А що, як гетьман звелить вхопити свекра й Зiнька i постинати їм голови?"

Ця думка блиснула в Маринки, як блискавка. Маринка спинилась i стояла на одному мiсцi, як укопана. Вона й сама не знала, чи йти до гетьманшi, чи вертатись додому, їй стало жаль Зiнька. Вона нiби бачила очима, як Зiнька ведуть на кару, кладуть голову на колоду i стинають йому голову. Бiдна Маринка неначе побачила, як блиснула сокира в здорових руках ката-татарина, неначе почула, як стукнула сокира, як бризнула Зiнькова кров, як голова покотилась по землi. Маринка крикнула i повернула назад. Сльози закапали з очей. Вона бiгла по улицi додому, неначе втiкала од страшного кривавого видовища. Вже вона вибiгла за мiсто, вже з мiста було видко свекрiв хутiр на горi. Тихий вiтер повiвав на неї i прохолоджував її лице. Вона знов спинилась i задумалась. Знов вона пригадала, яка страшна смерть жде гетьмана, а може, й гетьманшу!

"Боже мiй! що менi робити? що менi почати? -думала Маринка, ламаючи руки. - I в кого менi поради питати? Одна рiдна мати дала б менi пораду... але я крил не маю, щоб летiти до неї поради питати".

Маринка довго стояла, неначе непритомна, ламала руки. Думки неначе згасли в головi, як свiтло на вiтрi. Але несподiвано на неї найшла думка, неначе десь з неба впала.

"Скажу я гетьманшi, що знаю напевно, що чула од людей, нiби чигиринськi козаки та робiтники-наймити змовились сьогоднi ввечерi вчинити напад на гетьманську оселю i звести з свiта гетьмана. Про свекра й Зiнька нiчого не скажу; не скажу й слова: i хто, i що, i де, i як".

I Маринка знов повернула назад, побiгла в мiсто i застала гетьманшу дома.


Гетьманша сидiла задумавшись. Вже не одна неприємна чутка доходила до неї й до гетьмана. Як тiльки посланцi прибули з Варшави i привезли грамоти од короля, увесь Чигирин загомонiв проти гетьмана. Загомонiли простi козаки, почали нарiкати на гетьмана мiщани, загули селяни в близьких селах, наймити на броварнях, загомонiла чорнота i усяка сiрома. Гетьман знав про цей гомiн невдоволених, але вiн надiявся на свiй Чигиринський полк, складений з нiмцiв, православних сiрачкових шляхтичiв та вiрних козакiв, надiявся на татарське вiйсько, що стояло напоготовi за Чорним лiсом, а ще бiльше покладав надiю на короля й польське вiйсько. Гетьманша сидiла задумана й блiда. Одна несподiвана чутка за другою, як чорний ворон за вороном, залiтали в гетьманський двiр i тривожили гетьмана й гетьманшу.

Маринка вбiгла в свiтлицю блiда, стривожена й заплакана. Вона привiталась до гетьманшi, сiла й зразу заплакала. Гетьманшi здалося, що в домi Демка Лютая трапилось якесь нещастя, що Зiнько несподiвано або скалiчив себе, або занедужав, або помер, або старий Лютай вмер наглою смертю.

- Маринко! Що з тобою? Чого ти плачеш? -спитала гетьманша, сама стривожена.

- Моя дорога гетьманшо! Скажи гетьмановi, щоб зараз-таки, зараз тiкав з Чигирина, бо сьогоднi вночi буде йому бiда, - сказала Маринка.

- Яка бiда? - спитала гетьманша i трохи зблiдла на виду.

- Буде йому смерть: його хотять вбити сьогоднi ввечерi або вночi, - сказала Маринка.

- Як ти знаєш про це? Хто тобi сказав? Хто хоче вбити гетьмана? - питала гетьманша, хапаючись з питаннями.

- Я про це чула на свої вуха... на улицi... пiдслухала в садку. Чигиринськi старi козаки, мiщани та наймити з броварiв змовились цiєї ночi вбити гетьмана.

- Ох, моя лиха година та нещаслива! - крикнула гетьманша i охолола, й остовпiла.

Маринка знов заплакала голосно на всю свiтлицю: їй жаль було i Зiнька, жаль було i гетьмана та гетьманшi, i вона зуби зцiпила, щоб не признатись i не вихопитись яким словом про те, хто має замiр вбити гетьмана. Цей плач почув гетьман з другої свiтлицi. Вiн раптом одчинив дверi i заглянув в ту свiтлицю, де сидiла гетьманша.


- Хто тут плаче? - спитав гетьман. - Маринка! Чого це ти, Маринко, плачеш?

- Тiкайте з Чигирина, ясновельможний гетьмане, бо цiєї ночi хотять вас вбити: цiєї ночi вас або зарубають, або повiсять, або живцем вiзьмуть i випровадять кудись, а вже куди, про те й сама не знаю. Я пiдслухала це все на улицi. В мiстi неспокiйно... Тiкайте! - говорила Маринка, i її сльози та хлипання мiшались з розмовою, з уривчастими словами та викриками.

Виговський зблiд на виду. Це була не перша чутка, котра доходила до його, що його збираються вбити.

Тiльки що Маринка вийшла з дому плачучи, в гетьманський двiр вскочили на конях п'ять польських жовнiрiв. Гетьман вглядiв їх у вiкно i вискочив у ганок. Конi були вкритi пiною i важко сапали, аж боки в їх ходором ходили. Гетьман впiзнав затяжцiв Юрiя Немирича.

Звiдкiль ви прискакали? Що трапилось за Днiпром? гукнув гетьман до жовнiрiв. Бiда нам, ясновельможний гетьмане! - обiзвався один жовнiр. - Пан Немирич поставив жовнiрiв на станцiях в Чернiговi, в Борзнi, в Нiжинi та в iнших мiстах. Мiщани й хлопи не хотiли давати нам харчiв та станцiй i кричали та лютували, що Немирич та гетьман навели польського вiйська на Україну. Ми стояли в Нiжинi. Василь Золотаренко зрадив тобi, ясновельможний. Вночi прийшов пiд Нiжин Переяславський полк, що зостався вiрний царевi. Золотаренко покинув на нiч незапертi ворота без сторожi. Переяславськi козаки одчинили вночi ворота, ввiрвались в мiсто i крикнули: "Бийте ляхiв!" Мiщани й мужики пристали до козакiв i за одну годину повбивали п'ять хоругвiв. В iнших мiстах так само повбивали жовнiрiв. Наш рейментар пан Немирич втiк. Козаки наздогнали його за Кобизчею коло села Свiдовця i порубали його на шматки.



<< предыдущая страница   следующая страница >>