litceymos.ru   1 2 3 4 ... 21 22

"Можна буде з нею часто бачитись в Києвi, - подумав Iван Остапович. - Не мине ця пташка мого сильця!"

Тiтка Якилина Павловська звелiла накривати стiл. I швидко потiм, замiсть снiдання, подали на стiл цiлий обiд, та ще й не убогий. Павловська одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець. Через руки тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з Ноєвого ковчега, усякi звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi крокодили чи ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий вишневий змiй з товстим пузом i з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змiй був повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками, наливками та медами розлiзлись скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги з гречаною кашею та з грибами, борщ з карасями, а потiм стiл аж захряс пiд варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та медом i маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки i сама потроху випивала. I тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi i їли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонiї.

- Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде мене гетьман бити, та нiкому буде й боронити, - сказав Iван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду.

- Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, - сказала тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою.

- А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене од гетьманської булави? - спитав в Олесi Iван Остапович.

- Авжеж, боронила б, бо шкода як б'ють чоловiка, та ще й нiзащо, - обiзвалась Олеся, заїдаючи обiд маковниками.

- Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я в вас i до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, - сказав Iван Остапович i хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та за щиру ласку i почав, прощатись. На прощаннi вiн поцiлував тiтку Якилину в одне й друге плече. - Ото щира ви людина! Бачуся з вами двiчi, знаю вас два днi, а менi здається, що я з вами вiк звiкував i знав вас бог за од якого часу, - мовив Iван Остапович до Павловської.


- Заходьте ж до нас, як будете в Києвi! Не минайте моєї хати! - сказала Павловська до Виговського.

- Хiба вмру, що не зайду... А ви, Олено Богданiвно, довго ще будете гостювати в Києвi в тiтки? - спитав Iван Остапович.

- Та, мабуть, поїду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота на полi, - сказала Олеся на прощаннi.

- То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман таки частенько посилає по дiлу до Києва, - сказав Iван Остапович i вийшов з покоїв веселої Якилини.

 

II

Невеселий виїхав того ж таки дня з Києва Iван Остапович з двома верхiвцями-козаками. Вже наступав вечiр, як вiн в'їхав у густий київський бiр. Сумне небо, вкрите густими хмарами, високi сосни, що стояли, нiби стiни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму. Бiр тихо гув, неначе далекi хвилi моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудiння наводило на душу Виговського задуму й сум. Пiсля шуму i гаму в Києвi на празникуваннях та обiдах Виговському здалося, що вiн заїхав у якусь пустиню. Вiн похилив голову, а думи за думами тихо йшли однi за другими, одна другу викликаючи серед мертвої самiтностi. Йому все чогось здавалось, що вiн нiби загубив щось дуже коштовне або щось забув у Києвi таке гарне та дороге, що за ним варто було i назад вернутись. Високий стародавнiй екiпаж, поставлений на полозки, бiльш схожий на фараонову колiсницю, нiж на санки, плавно й рiвно линув по утертому шляху. Нi гуку, нi стуку кругом. Тiльки бiр жалiбно гув, неначе стогнав, а думи ще яснiше й виразнiше снувались роєм в головi Виговського.

"Треба сватати Олесю, хоч би прийшлося вихопити й видерти її з рук гордовитої високої рiднi. Вона поважна й розумна, як теперiшня Богданова жiнка Ганна; вона зумiє добре вдержувати мiй дiм, може, колись i гетьманський... Вона шляхетського високого роду, вмiтиме прийняти й привiтати людей. Козаки її поважатимуть; козацька старшина не посмiє заводити в моєму домi запорозької сваволi та п'янства, котрого i я сам не люблю. Вона й багатенька, й гарна, гарна, як лелiя", - думав Виговський, втопивши очi в темно-зеленi стiни сумної соснини, неначе вiн читав на їх свої думи.


Тихий вiтер дихнув неначе духом на сосновий старий лiс. Сосни заколивались i загули ще сумнiше й жалiбнiше. Сумнi й жалiбнi думки швидше заворушились в душi Виговського. Йому чогось стало жаль Олесi, жаль Києва. Вiн згадав привiтну тiтку Якилину i йому стало жаль i за Якилиною, йому хотiлось вернутись назад, подивитись на Олесю i на тi кiмнати, де вона тепер пробувала.

Другого дня ввечерi Виговський прибув до Чигирина i ввiйшов в свою кватиру. Вiн був чоловiк нерозтратливий, хоч i не скупий, i наймав собi невеличку кватиру недалеко од гетьманського двору. Од гетьмана вiн брав добре вдержування. Чужоземськi посланцi надаряли його коштовними подарунками. Але в той час вiн ставив на свiй кошт монастир коло Чигирина i тратив на будування монастиря чимало грошей.

Iван Остапович увiйшов у свою тiсну кватиру, i вона здалася йому тепер надзвичайно сумною.

"От було б добре, якби оце з моєї хати вибiгла назустрiч менi Олеся, привiтала мене ласкаво, обвила менi шию повними руками, пригорнулась до мене, сiла зi мною поруч отут на канапцi i розважала мене своєю тихою розмовою", - думав Iван Остапович, сидячи на канапцi.

Надворi i в покоях стояла мертва тиша. Маленькi вiкна стали нiби слiпнути: надворi вже сутенiло. Вечiр заглядав у всi маленькi вiконця, а по кутках стояли темними стовпами дiди-тiнi. В недобре натоплених покоїчках було холодно. Виговський важко зiтхнув i глянув на столи, на поскладанi в купи усякi канцелярськi папери. I цi столи навели на його смуток. Йому здавалось, що i тi покої, i тi столи не наводили б на його душу такого смутку, якби по тих покоях походжала Олеся. Перший раз на своєму вiку вiн почував свою самiтнiсть, почував нудьгу. Перший раз на вiку найшов на його душу якийсь смуток, якийсь жаль, невiдомий до того часу серед походiв та битв, серед бурливого козацького життя. I несподiвано в його душi виник лелiйно-бiлий вид Олесi: i стало йому на серцi веселiше, стало нiби i в покоях теплiше i яснiше.


"Битви й битви, битви плили за битвами, як днi за днями! а моє серце не зазнало волi, не зазнало щастя. Жаль менi себе, жаль свого серця! - Виговський важко зiтхнув. - Одначе час йти до гетьмана, а то гетьман, мабуть, мене жде", - подумав Виговський i вхопив з стола кiлька листiв, витяг з кишенi свої записи, зробленi в Києвi про посланцiв та митрополита, i швиденько почимчикував до гетьмана Богдана.

Гетьман привiтався з ним дуже ласкаво i все розпитував про посланцiв, про присягу киян та про митрополита.

Виговський насилу дiждався вольних днiв на масницi, одпросився в гетьмана i поїхав до Києва. Вiн зайшов в гостi до Павловської, побачився з Олесею. I Павловська, i Олеся так само радо привiтали його, як i переднiше. Тiтка Якилина запросила його прийти до неї на обiд другого дня. Стiл знов аж захряс пiд пирогами, варениками, мнишиками та усякими наїдками, пiд наливками та всякими настойками. На обiдi була якась родичка покiйного чоловiка Павловської. В кiнцi обiду приїхала стара княгиня Любецька, родичка покiйного Олесиного батька. Iван Остапович познайомився з нею. Любецька була ввiчлива до Iвана Остаповича, делiкатна в розмовi, ласкава на словах, але, прощаючись з Iваном Остаповичем, не запросила його до себе в гостi. Вона була горда своїм князiвством i догадувалась, що Iван Остапович не дурно навiдується до Якилини Павловської та до Олесi.

Iван Остапович довiдався од тiтки Якилини, що Олеся виїздить додому в свою маєтнiсть пiсля Великодня через тиждень.

"Треба буде починати дiло на Великоднi святки, треба буде заловiститись Олесi, що я маю замiр сватати її, а то як заїде в свою маєтнiсть, в тi полiськi пущi та нетрi, то трудно буде тодi добратись до неї. Треба на Великдень починати та й кiнчати дiло, коли Бог поможе; виїде з Києва, то й забуде про мене", - думав Виговський, вертаючись з Києва до Чигирина.

А Олеся про його не забувала. Пiсля його приїзду до Києва вона тiльки й думала про його, тiльки й розмови з тiткою було в неї, що про його.


- От-от Iван Остапович буде тебе, Олесю, сватати. От побачиш! Прилетить сюди в двiр на татарському конi, вхопить на сiдло та й завезе до Чигирина як полонянку! - смiялась тiтка.

- Побачимо! Але, цьоцю, менi отой Чигирин з козацьким табором зовсiм не подобається. Якби менi жити в Києвi, то я би з дорогою душею згодилась вийти за Виговського, - говорила Олеся.

- От і не подобається! Ти ще й не була в тому Чигириїii, а вiн тобi вже й не подобається, - сказала тiтка.

- Якби я стала гетьманшею, то це менi припало б до серця. Я тодi була б готова i в Чигиринi жити. А то бути жiнкою генерального писаря вiйська Запорозького якось нiяково. Це ж навiть не те, що бути сенаторкою в Варшавi.

- Ой же, моє серце, те саме, тiльки що будеш жити не в Варшавi, а в Чигиринi, - обiзвалась тiтка.

- А я, цьоцю, люблю бiльш за все Варшаву, хоч я й не католичка. Мiсто веселе, людне. Там i королiвський двiр, i сенатори, i магнати з усiєї Польщi й України: є на що подивитись, є чим себе розважити. Туди тягне мою душу, а не до Чигирина, де повно козакiв та гармат, де тiльки й тхне вiйськовим табором та порохом! - сказала Олеся i зiтхнула.

- Їй заманулось, щоб вона вийшла таки замiж за Виговського, але щоб вiк свiй звiкувати з ним в Варшавi, а не в Чигиринi.

На Великоднi святки Iван Остапович одпросився в Богдана до Києва. Другого дня пiшов вiн на службу в Михайлiвський монастир. Народу в церквi була сила. Вiн ледве протовпився i став коло стiни. Недалечке од його в притворi стояла Якилина Павловська, Олесi з нею не було.

"Чи не поїхала вже Олеся часом додому? - подумав Iван Остапович з тривогою на серцi. - От тобi й опiзнився з сватанням! А коли то вона знов прибуде до Києва? Коли то я знов побачусь з нею i поговорю? Ще прийдеться їхати до неї на далеке Полiсся в якiсь Мокрани".

Виговський насилу достояв до кiнця служби i, хоч був богомiльний i богобоязний, як усе тогочасне суспiльство, але вiн сливе не слухав i не чув, що читали, що спiвали в церквi, про що Михайлiвський iгумен говорив з кафедри в своєму казаннi. Олеся не виходила в його з думки, неначе й вона стояла тут, в церквi, недалеко од його коло своєї тiтки, а вiн все дивився на її височеньку тiлисту та рiвну постать, на її бiлу, як снiг, шию та ясноволосу головку.


Служба скiнчилась. Натовп рушив з церкви. Виговський притулився до колонцi ждав, доки не пройде проз його Якилина Павловська. Вiн не зводив очей з її голови, закутаної поверх очiпка бiлою тонкою намiткою. Бiла голова у густому натовпi неначе плила до колони, нiби її несла тиха вода в рiчцi. Виговський пiдступив до Павловської i поздоровив її з святками. Натовп ухопив його i понiс поплiч з Якилиною i незабаром винiс через широкi дверi на цвинтар.

-- А де ж це Олена Богданiвна? - було його перше слово, як вони вийшли з церкви. - Може, виїхала в свої Мокрани?

- Нi, нi, не виїхала! - сказала Павловська i осмiхнулась. - В Олесi ще зранку болiла голова, i вона зосталась дома.

Довгенько вони йшли мовчки. Було знать по очах Павловської, що вона чогось ждала i через те мовчала, i Виговський щось думав i мовчав. Тiтка ждала, що вiн от-от скаже про свої думки та замiри сватати Олесю, їй дуже бажалось стати на цей раз свахою... i потайне бажання її здiйснилось.

- Цьоцю Якилино! - почав Виговський. - Менi дуже сподобалась ваша шановна небога i я думаю заслати до неї старостiв. Поперед цього прошу вас, допоможiть менi в цьому дiлi то порадою, то своїми словами, а потiм скажете менi просто, чи можна мати яку надiю? Чи вийде Стеткевичiвна за мене замiж?

Тiтка зрадiла, аж засмiялась, їй припадав до вподоби такий жбних для Олесi, а вона вже давненько ходила на розпитки в Києвi до козакiв i довiдалась од їх, що уряд генерального писаря при гетьманi - високий уряд, хоч магнати й багатi православнi пани нехтували козаками.

- Пане Йване! я певна, що Олесi ви до вподоби i що вона готова вийти за вас замiж хоч i сьогоднi. Але в неї, бачите, багато усякої високої рiднi: i князi Соломирецькi, i князi Любецькi, i князi Друцькi-Горськi, i Огiнськi. Я постерiгаю, що вони спротивляться цьому, а найбiльше спротивиться старий князь Василь Соломирецький та Христофор Стеткевич, Олесин опiкун i нiби названий батько. Вiн чоловiк гордий, гоноровитий i дуже не любить козаччини. Отут може бути задля вас притичина.


- Шкода! Ох, як шкода! - аж крикнув Iван Остапович.

- Але чи шкода, чи нi, дiло ще не починалось. А тим часом прошу вступити до моєї хати попоїсти свяченого з мого столу. Там ми ще побалакаємо докладно про це дiло.

Вони увiйшли в свiтлицю Павловської. Коло столу, накритого бiлою скатертиною i заставленого усяким свяченим, стояла Олеся. По свiтлицi клубками вився дим ладану. Олеся ждала з церкви тiтки i накадила ладаном, позасвiчувавши усi лампадки перед образами. В свiтлицi одгонилось важким духом церкви од диму та лампадок. Олеся глянула на тiтку i засмiялась.

- От i наша слаба! Гарна слаба! Полiнувалась йти до церкви, - сказала тiтка.

- Не думайте, цьоцю, так! Зранку в мене i справдi болiла голова, а тепер вже перестала, - обiзвалась Олеся i почервонiла, глянувши на Виговського.

- Христос воскрес! З празником будьте здоровi! - сказав Виговський, скидаючи свiй кунтуш i переступаючи через порiг свiтлицi.

- Воiстину воскрес! Будьте й ви здоровi! I вас поздоровляю з Великоднем! - промовила Олеся i стала така рожева на виду, як була рожева її сукня.

Виговський був убраний в новiсiнький оксамитовий жупан вишневого кольору, обшитий золотими позументами. Цей вишневий жупан дуже приставав йому до лиця. Вiн неначе покращав удвоє. Одлиски позументiв грали чудовими золотистими сутiнками проти весняного сонця i сипали ясний свiт на матово-бiлi щоки й високе чоло Виговського.

- Ну, тепер похристосуємося! - промовила тiтка i тричi поцiлувалась з Iваном Остаповичем i, очевидячки, не без смаку. Iван Остапович пiдступив до Олесi i похристосувався з нею. Олеся засоромилась, стала червона, як калина, i очi спустила додолу, одначе не спротивилась i тричi поцiлувалась з ним. Виговський, як добрий навиглядач, зауважив на це, як на добрий знак для себе.

Вибiгли з кiмнати i двi дочки Павловської. Старша Маринка, вже шiстнадцятилiтня тоненька дiвчина, була чорнявенька й гарна, як намальована. I вони обидвi похристосувались з Виговським. Посiдали за стiл i попоїли свяченого. Тiтка велiла подавати страву. По обiдi тiтка вийшла з свiтлицi нiби по господарству. Олеся й Iван Остапович зостались вдвох.


Iван Остапович сiв на канапi поруч з Олесею. Вона обернулась до його i глянула йому просто в вiчi. Двi пари ясних темних, дуже схожих очей стрiлися дуже близько. Олеся неначе прочитала, як у книзi, в його очах, що думав Iван Остапович. Виговський по її очах вгадав одповiдь. Вiн заговорив стиха, щоб його слова не доходили через дверi до другої кiмнати.

- Олександро Богданiвно! Я заїздив коня, поспiшаючи до вас в Київ. Не можу всидiти в Чигиринi без вас, i день i нiч все про вас думаю. I рано й вечiр так i пориває сюди мою душу, як тiльки гляну на пiвнiч од Чигирина, на зеленi лiси та дiброви, бо знаю, що за тими дiбровами та гаями пробуває чарiвниця, що причарувала мене одразу своїми карими очима та високими бровами. Час менi одружитись. Становище моє на Українi високе. Шукав я мiж нашими козачками дружини, та й.. i... й досi не знайшов. Не такої пари менi треба. Я вас одразу полюбив, як углядiв вас вперше. Чи приймете ви моїх старостiв, як я пришлю їх сватати вас?

- Прийму... прийму! - сказала смiливо Олеся, анi запикнувшись. - Я рада вийти за вас, бо полюбила вас одразу, як побачила вас вперше. Тiльки... тiльки... Ох, будемо мати притичину! - промовила Олеся, зiтхнувши i згорнувши руки. - Матимемо таку притичину, що я й сама не вiдома тому, що вийде з вашого сватання.

- Чому так? - раптово спитав Виговський.

- Мiй опiкун, старий дядько, удовець Христофор Стеткевич, вiрою кальвiн, i мої родичi князiвського роду спротивляться i не видадуть мене за вас, - тихо обiзвалася Олеся, спустивши очi додолу i задумавшись. Рум'янець одразу погас на її бiлих щоках, а смуток впав сутiнком на рожевi вiка, на пишнi уста.

Виговський замовк i сам задумався. Вiн догадувався, що притичина буде немала i що за Олесю прийдеться войдуватись з її високою рiднею.

- Христофор Стеткевич, князь Любецький i його жiнка дуже не люблять гетьмана Богдана й козаччини за те, що гетьман одiрвав Україну од Польщi. Вони встоюють за Польщу. I на козакiв, i на гетьмана вони злi, аж сичать. А ви ж генеральний писар в гетьмана! - сказала Олеся.


- Але ж я сам шляхтич, хоч i пiшов на службу в козацьке вiйсько. Правда, я з небагатих шляхтичiв, але кожний шляхтич шляхтичевi рiвня. Що до того, що вашi родичi князi? Вони такi ж шляхтичi, як i я, а "шляхтич в загродi рiвний воєводi"! - сказав Виговський.

- От що, пане Йване! Пiдiть ви оце сьогоднi з цьоцею Якилиною до нашого родича князя Любецького. Вiн в Києвi од того часу, як вiйсько Богданове вигнало католицьку шляхту з України. Побалакайте з ним, спитайте й про наше дiло. Що вiн вам скаже, те саме скаже вам i мiй опiкун Стеткевич, бо вони великi приятелi i мають однi думки. Але вам все-таки треба буде прибути до нас в Мокрани i поговорити з моїм опiкуном Стеткевичем. А потiм побачимо, що маємо вчинити.

- Добре! Я попрошу паню Павловську, i ми поїдемо до князя Любецького, - сказав Виговський i поцiлував Олесю в руку.

Незабаром увiйшла в свiтлицю Павловська. Виговський розказав їй про свою розмову з Олесею. Тiтка була дуже рада, поздоровляла Олесю i на радощах тричi поцiлувала її.

- Ну, пане Йване, пiдемо ж до князiв Любецьких! Побачимо, якої-то вони заспiвають, - говорила тiтка. - Знаю, що буде в нас битва за Олесю, але ми таки вiзьмемо гору i одiб'ємо Олесю. Без битви вже не обiйдеться. Це я наперед знаю. Побачимо, як вони вас приймуть, що говоритиме вам, як обiйдеться з вами цей Олесин дядько в первих, - говорила Павловська, вдягаючись в жупан.

Виговський i Павловська хапком поїхали, неначе хапались, щоб не опiзнитись на якесь свято або на якусь церемонiю.

Незабаром прибули вони до палацу князя Любецького. Старий палац стояв на Старому Києвi, над глибокою долиною, котра тяглася до Кожум'якiв. Палац був збудований серед широкого двора. Гостра висока покрiвля з черепицi почорнiла од негоди, непоновлена десятки рокiв. Тiльки мiсцями на покрiвлi зеленiли широкi плями ясно-зеленого моху, неначе понашиванi на ганчiрках ясно-зеленi оксамитовi латки. З боку палацу загиналась пристройка на два поверхи, а за нею пiднiмалась чудна тонка невеличка башта з узькими амбразурами, неначе голуб'ятня з дiрками; бiлi, але дуже задимленi димарi виганялись високо над гострим дахом, неначе стовпи, натиканi без ладу в чорну покрiвлю. Перед ганком палацу зеленiв широкий круг, засаджений кущами. За домом чорнiв старий садок.


Виговський i Павловська увiйшли в довгенькi узькi сiнцi, бiльше схожi на коридор з узькими вiкнами. Дверi збоку одчинились. З-за дверей виглянула жiноча чудна головка з маленьким поморщеним лицем, схожим на печену картоплю. Ця головка, завбiльшки з добрий запорозький кулак, вирячила на їх зачудованi очi, а потiм маленькi ручки одчинили скрипучi дверi. Павловська й Виговський увiйшли в довгу старинну свiтлицю. В свiтлицi нiкого не було. Стародавнi ясеновi стiльцi з високими без мiри спинками, оббитi червоним, вже злинялим, сап'яном, стояли рядком попiд стiнами; ручки стiльцiв були поробленi в формi гадюк, котрi позвiшували наниз свої довгi головки, а хвостами поприлипали до високих спинок. Довгi килимки були розстеленi попiд стiльцями, тяглись стежкою через свiтлицю до дверей. Килими полиняли, втратили лиск i фарби; один тiльки дорогий квiтчастий нелинючий перський килим на софi звеселяв сумну темну свiтлицю. Узькi, високi й зверху гострi вiкна пускали мало свiта в довгу свiтлицю, а кругленькi шибочки з червоного й синього скла вгорi вiкон кидали в свiтлицю темнуватi сутiнки, i в свiтлицi од їх ставало нiби ще темнiше. В домi було тихо. Нiгде не було чути нi найменшого гуку, навiть шелесту, як в порожнiй стариннiй церквi. Виговському здалося, що вiн увiйшов в якусь стародавню церкву; рядки образiв, котрими був заставлений увесь куток на покутi, ще бiльше наводили на його таку думку. Виговський i Павловська посiдали на твердих стiльцях i пообпирались лiктями на холоднi дерев'янi гадюки.

Довгенько вони ждали, але нiхто не виходив до їх. В кiмнатах не було чути навiть найменшого шелесту. Дiм стояв, нiби пустка, в котрiй жила одним-одна якась людина з малесенькою головкою та зморшкуватим лицем.

- Поганий для мене знак, отi гадючки! - промовив тихо Виговський i торкнув рукою одну гадючу голову, а потiм другу.

- Нiчого те! Не вкусять, бо дерев'янi й холоднi як лiд, - зашепотiла тiтка Якилина, осмiхаючись.

- Хоч не вкусять, так заморозять холодом, - сказав Виговський.


Незабаром дверi в кiмнату заскрипiли, неначе цiле лiто немазаний вiз. Вийшла стара княгиня Любецька, убрана в темно-зелену оксамитову сукню, поверх котрої був накинутий вишневий кунтуш. Сукня була дорога, але така злиняла, що на фалдах стала руда, неначе фалди були посиланi зверху табакою. Поспiшаючи до гостей, Любецька навертiла на голову довгий шматок бiлої прозорої тканини i зав'язала кiнцi на шиї нижче пiдборiддя. В цьому iмпровiзованому тюрбанi вона була схожа на туркеню. Сивi пасма кiс виглядали над вухами. Любецька була невеличка на зрiст з сухим лицем. Тiльки чорнi очi блищали i свiтились завзятiстю.

Гостi встали i пiшли назустрiч княгинi. Виговський привiтався до Любецької i поцiлував її в руку. Любецька зирнула на рiвну, пишну фiгуру Iвана Остаповича, i вид її повеселiшав. Очевидячки, вiн сподобався княгинi i фiгурою, i красою.



<< предыдущая страница   следующая страница >>